- Ей, офіціантко! Підійди-но сюди! - чую позаду себе знайомий надмірний голос.
Знову він, Мирослав Малиновський. Як же мене дістав цей мажор. Це ж треба було так пощастити навчатись з ним в одному університеті, на одному курсі і в одній групі. Цей нахаба ніколи немає меж і витримати з ним дуже важко.
Терпіти його не можу.
Роблю глибокий вдих, натягую на обличчя штучну посмішку і розвертаюсь.
Компанія хлопців і дівчат сидить за столиком, котрий обслуговую я. І він це знає, і навмисно завжди займає саме його.
- Доброго вечора, що бажаєте замовити? - ввічливо запитую, бо інакше не можу.
Якби моя воля, гнала б я їх звідси під три чорти. Але цієї роботи я тримаюсь, бо це єдиний дохід на прожиття.
- Чому так довго? Я вже помираю з голоду, - обурюється Мирослав, розглядаючи мене зверхньо. - Сабіно, ти така завжди повільна. Принеси нам чогось доброго і пива багато. Я пригощаю.
Він змахує рукою і величаво спирається на спинку диванчика. Поруч з ним хіхікає чергова блондинка з третім розміром грудей.
- Що саме принести? - ледь втримуюсь, щоб не гаркнути, з усієї сили стискаю в руці ручку і вона аж тріщить. - У нас велике меню.
- Як завжди, - хмуриться. - Ти наче перший раз нас обслуговуєш. Могла б вже запам'ятати.
- Я не зобов'язана пам'ятати, що їдять мої клієнти, - випалюю не витримавши і відразу прикушую язика. Через нього можу мати проблеми, якщо він виведе мене на емоції. - То ж, будь ласка, повторіть, що ви бажаєте.
Я знову вимушено посміхаюсь, а Мирослав задоволено хмикає і обіймає за плечі свою пасію. Блондинка охоче тулиться до нього і щось шепоче на вухо.
- Я буду картоплю фрі і колу, - озивається білявий хлопець, котрий сидить навпроти мажора і я охоче повертаюсь до нього. - Пиво я не буду, я за кермом.
Швидко записую і зиркаю на незнайомця. Цього в компанії я ще не бачила. Він новенький і досить привабливий. Дивиться на мене і мило посміхається.
Нарешті решта компанії беруться замовляти, лише Мирослав мовчить до останнього. Внутрішньо собі говорю, що не буду більше на нього дивитись, але коли доходить до нього черга, все одно це роблю.
Очі мої не бачили б його.
- Два здоровенних гамбургери і велику склянку пива, - говорить так, наче робить мені послугу. - Я сьогодні дуже голодний. А сили ще знадобляться.
З цими словами він повертає голову до блондинки і всмоктується у її пишні нафарбовані губи. Хмикаю і відвертаюсь. Теж мені мачо. Що він цим хоче довести? Всім байдуже на його походеньки, а мені тим паче.
Швидко залишаю столик і з полегшенням видихаю. Перший етап пройдений, тепер ще потрібно принести замовлення і якось витримати до того моменту, коли вони заберуться звідси.
Аркуш із замовленням віддаю дівчатам на кухні, а сама йду до барної стійки, де сьогодні працює Ілля. Від коли ми розійшлись, спілкування між нами не дуже складається, і я почуваюсь поруч з ним незручно.
- Зроби мені три великих пива і три коктейлі, - сухо промовляю, не дивлячись на хлопця. - Ось тут все написано.
Даю йому в руку аркуш із замовленням і повертаюсь обличчям до зали, спиною спираюсь на стійку, оглядаюсь навколо. Сьогодні кафе забите. П'ятниця і всі студенти ринулись відпочивати від важкого тижня. Наш університет знаходиться за сто метрів звідси, тому з легкістю можна казати, що це кафе студентське.
- Як твої справи, Сабіно? - перекрикує гамір Ілля і я змушена повернутись до нього, бо його гучний голос неможливо не почути.
- Помаленьку, навчаюсь, - відповідаю і нарешті дивлюсь в його сумні очі, вперше за цілий вечір. - Скоро зимова сесія, тому є над чим працювати. А ти як?
Запитую і думаю, хоч би не починав розповідати, як за мною сумує. Ініціатива розриву наших стосунків йшла від мене і він ще довго намагався мене повернути. Ілля навчався зі мною і вже декілька років, як закінчив університет. Ми почали зустрічатись цього року, коли я влаштувалась офіціанткою в це кафе, а через пів року вже розійшлись. Виявилось, він патологічний ревнивець, а мені це зовсім не подобалось.
- Нормально, - знизує плечима. - Ось, тільки сьогодні повернувся з відпустки. Їздив до брата у гості.
- І як він поживає? - цікавлюсь, лиш би говорити про когось, але не про нас. - Вже одружився?
- Ні, але має дівчину і в них все серйозно, - занадто різко відповідає і відводить погляд.
Невже він знову за своє? З його братом я спілкувалась лише раз і Ілля навіть до нього примудрився приревнувати. Пів ночі виносив мені мозок, чому я так мило з ним спілкувалась.
- Це добре, - говорю сухо і знову відвертаюсь.
Пиво вже налите, залишились коктейлі. З нетерпінням чекаю, щоб швидше звідси забратись. Навіть не знаю, що гірше, спілкуватись з Іллею, чи терпіти насмішки Мирослава.
Як тільки замовлення готове, я хапаю тацю з напоями і поспішаю відійти від барної стійки.
На щастя, коли я підходжу до столика, Мирослава з блондинкою нема. Яке полегшення. Маю надію, що вони вирішили покинути кафе і десь усамітнитись, а я зможу спокійно допрацювати зміну.
Мирослав.
- Мирчику, коли ми вже поїдемо до тебе? - вже вкотре скиглить мені на вухо Аліна.
- Ми ж недавно прийшли, - шиплю на неї і забираю її руку з мого паху.
Дівка зовсім не соромиться моїх друзів. А другий поспіль коктейль гарно розв'язав їй язика і руки. Мені таке навіть подобається, але ж треба мати розуміння, де знаходишся. Хоч Аліна в нас з не найрозумніших, тому я з нею замутив. З нею легко і весело.
- Але я хочу залишитись з тобою на одинці, - звабливо посміхається і хилиться до вуха, шепоче таке, що навіть я червонію.
От безсоромна. Відчуваю, що тепер сам хочу додому.
- Ей, голуб'ята, може вистачить м'яти одне одного, ви ж не одні.
Переводжу погляд на Ернеста, котрий в нашій компанії один без пари. Він ще й сьогодні за кермом і не випив ні краплі пива, тому сидить не в гуморі і лише роздивляється офіціанток.
#154 в Молодіжна проза
#1684 в Любовні романи
#377 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 28.01.2024