Екстра 8 (2)

– Ти помреш, рятуючи свою сім'ю.

– Правду кажуть, пане, ви – шахрай. – Невдоволений ельф полишає намет відомого у семи королівствах ворожбита.

Як у останнього ельфа роду Вествуд може бути сім'я? Що цей стариган несе? Можливо, ще не пізно повернутися та забрати назад свої гроші?

– Ну шо там? – питає неприємний компаньйон.

– Та нічого. Бреше.

Дракон стоїть у тіні дерева, спершись на стовбур дуба.

– Дивно. Керолайн сказала, те, що він їй наговорив, збулося. 

Йонас зупиняється поряд, на сонці. Він не любить холод. Насуплює брови, без сумніву, старий просто не дружить з головою.

– І що він їй розповів? "Завтра ви зустрінете кохання всього свого життя"?

Дракон знизує плечима. Авжеж. Звичайно ж. Беззаперечно. Ельф усміхається.

– Зажди-но... Він сказав, що скоро в нас буде дитина! Чим тобі не доказ?!

– Та то вже всім й до того було зрозуміло. Ти один, дурень, нічого не підозрював, поки якийсь ворожбит не ляпнув!

Йонас помічає, що підвищує голос, привертаючи непотрібну увагу. Це геть не в його стилі, так гарячкувати. Все через цю недорептилію!

– Кому було зрозуміло?! Керолайн і гадки не мала!

– Вона просто зробила вигляд, щоб за тебе соромно не було. Свята жінка, їй-богу!

– Пішов ти! Щоб я ще раз подумав, шо тобі сумно одному, без нас і вирішив до тебе навідатися!

Цього разу ельф не знаходить у собі сил стриматися:

– Шо ти несеш?! Та це я тебе весь день терплю і все ніяк не дочекаюся як ти свою драконячу морду забереш геть з моїх очей!

Юрба в черзі до намету не на жарт дивується такому формулюванню. Околицю наповнює перешіптування.

– Дракони? Хіба вони не вимерли?

– Та це просто казки, люба, не звертай уваги.

Йонас відходить у тінь, тікаючи від сили силенної чужих поглядів. Він гордливо відвертається від знайомого та вирішує забиратися звідси якнайшвидше.

– Ти куди?

– Подалі від тебе, – кидає на останок ельф, не підозрюючи, що більше ніколи не побачить свого друга.

***

Дівчат колись доведеться відпустити у вільне плавання, розуміє кардинал, але поки заплющує на цю думку очі і повертає обійми. Він підготував їм чималу суму на випадок, якщо з ним щось трапиться і написав листа потрібній людині. Але дівчата й без цього докладають зусиль, щоб придбати собі будиночок біля моря. Правильне рішення, думає кардинал, напевне ідея Мімози. Він і уявити не може через яку моральну дилему проходила Лілея, погоджуючись на цю авантюру.

Він вже насправді купив їм будинок. Просто… Поки не час. Він щодня прокидається з цією думкою – дівчата колись підуть. Але поки він не здатний їх відпустити. Просто, поки не час, повторює кардинал подумки. Ще трохи.

Теплі обійми перериває тупіт чобіт одного із служителів. До садку вбігає Інсен, який заледве переводить подих. Фізичні вправи – не найулюбленіше заняття місцевих священиків.

– Що таке? – запитує кардинал, водночас як дві сестри вітаються із знайомим.

Помічник кардинала ігнорує питання, випрямляє спину та торкається до своїх окуляр.

– Ти що… плакав?

Вествуд зітхає, якщо цей дурень так біг, то новини мали би бути важливими. На що він витрачає час. Та й хіба це так помітно?!

– Інсен, не забувайся… – “Справді помітно.” – Кардинал зустрічається зі своїм відображенням у вікні та кривитися, вбачаючи як почервоніли очі. Він вертає погляд з-під лоба до помічника, строго продовжуючи: – Не забувайся, де ми.

– Вибачте, пане Вествуд. – Інсен спочатку завмирає, але швидко вертається до тями. – Це донька барона. Вона у халепі.

Кардинал зітхає, яка втомлююча жінка! Точно як один його старий знайомий, ані доби без пригод прожити не може. Лілея та Мімоза одночасно обертаються до Вествуда, помітивши його занадто довге мовчання.

– Що цього разу трапилося?

***

Самотня постать непевно крокує гірським хребтом. Окрім деінде надламаного сухого каміння, поряд – нікого. Ельф вважав, наче звик до такої самотності. Тим паче, що після стількох років поодиноких прогулянок під зоряним небом та десятиліттями мовчань, бо розмовляти просто не було з ким. Тільки знову повернувшись до попереднього життя, він розуміє – ні. Не звик.

У засохлих під постійними променями сонця хащах щось ворушиться. Гірська миша вибігає з-під куща та заінтриговано зиркає на чоловіка. Він нахиляється до тваринки, але та налякано тікає геть.

Йонас волів би теж втекти, якби побачив зараз своє відображення опісля недоспаних днів, просякнутих горем від втрати. Ельф підводиться та йде далі. Це все, що йому залишилося робити. Над головою пролітає хижий птах, який, певне, виглядає мишу, що мала би ховатися у печерах, а не виходити назовні.

– Дурна дитина, – каже чорний птах.

– Тобі однієї каменюки, як бачу, недостатньо? – впізнає знайомого Йонас.

– Звідти, куди ти йдеш, немає повернення.

Ельф кладе руки в боки.

– Це все, що ти мені хочеш сказати?

Птах пролітає над самісінькою головою Йонаса, той заледве ухиляється.

– Не помстою єдиною має перейматися твоє серце, дитя. У цих краях ще залишився один дракон.

Очі ельфа відразу ясніють.

– Невже... Керолайн встигла народити..?

– Всемилостивий спостерігатиме за тобою, Йонасе Вествуд.

Птах летить геть і навіть не обертається на здивованого ельфа.

Незабаром постать зупиняється. Попереду відкривається чудовий вид на заховану за горами країну. Йонас розгортає сувій з мапою, де великим літерами написано: "Королівство Магнолія".