Екстра 8 (1)

Дві сестри весело та незграбно танцюють під мелодію. Кардинал помилково раніше вважав, наче вже давно забув як її грати, але як виявляється – механічній пам'яті не страшні десятиліття.

Стародавня ельфійська музика змушує прокинутися закостенілий простір внутрішнього дворика храму та засяяти новими барвами, знайомими чоловіку з дитинства.

Він махає головою: те місце не було схоже на цей садок. Насправді, він ніколи так і не побачить бодай трохи схожу на його домівку місцину.

Стара флейта повертає заховані спогади разом із ранковим щебетанням птахів.

***

– Йонас!

Неповнолітній ельф обертається на вигук матері, але не зупиняється. Бешкетник стоїть посеред дивовижно прозорого озера, вода якого однаково хлопцеві по пояс. Поряд пропливає дві рибини, луска яких грайливо відбиває сонячне проміння, засліплюючи юнака.

– Йонас! Паскуднику, ходи-но сюди!

А казали, що в озері немає риби! Йонас сміється собі під ніс, крокуючи далі, до величезного дерева, всіяного білими едельвейсами, корені якого обплітають все озеро, буцімто привласнюючи водойму.

Величезна птаха сідає на найближчу до юнака гілку:

– Дурна дитина.

– Сам дурний. – Жбурляє ельф каміння у того.

Він не встигає помітити чи злякався птах. Поряд із юнаком на воді з'являються кола. До материного голосу доєднується репетування ще кількох ельфів, але він вже не чує. За ногу тягне холодна рука і озерна вода більше не видається Йонасу по коліна.

Він тоне.

Принаймні на початку так здається, але чомусь вода не позбавляє його можливості дихати. Довге волосся плутається та перекриває огляд, та ельф помічає, як з чорної безодні озера виблискує біла луска, точно як у риби раніше.

Сирена не кліпає очима. Вона крутиться довкола хлопця, оцінюючи того, як мисливець щойно спійману здобич.

– Це ти – Безсмертна? – хоче вимовити юнак, геть забувши про воду.

Втім, сирена посміхається. Вона відкриває рота й показує ельфу язика. Малий Йонас не на жарт обурюється. Як вона сміє! Він починає активно махати руками та ногами, але марно. В цей час Безсмертна засовує руку до власної горлянки і дістає звідки срібну підвіску.

Надто заклопотаний проблемою свого гніву, ельф приходить до тями тільки, коли символ уроборосу холодні руки вішають йому на шию.

Сирена посміхається.

Він вихаркує воду, заледве виповзаючи на берег. Щось тепле торкається шкіри.

– Мамо! – хоче було зрадіти юнак, але пізно помічає – це не материнський дотик.

Це вогонь.

Більше такого місця як його дім Йонас ніколи не побачить.

***

– Пан Вествуд? – дві пари стурбованих очей враз обертаються до чоловіка.

Кардинал не розуміє, чого Лілея та Мімоза більше не танцюють. Він ж не припиняв грати, а всі важливі справи на сьогодні завершені. Чому тоді..?

– Все добре? – питає Лілея.

– Ти... Ви плачете? – кривиться Мімоза.

Плаче? Хто? Що за дурня, ці дві розбійниці і гадки не мають скільки коштують ельфійські сльози на чорному ринку, щоб отак просто-

– Справді... – Вествуд дивиться на свою руку, яка щойно торкнулася обличчя. Справді. – Це нічого, просто...

Старому ельфу не вистачає кисню. За стільки років таке з ним вперше. За скільки років? Питає він сам у себе, аби бодай якось відволіктися від незвичного почуття.

Він заплющує очі. Рахує подумки до десяти. Кажуть, що це допомагає. Один. Йонас знову відчуває тепло. Два. Цього разу це не вогонь. Три. Радше схоже на обійми. Чотири. Це насправді ні чорта не допомагає, чи не так? П'ять. Нудотний запах цитрусу, властивий храмовим коридорам. Шість. Вествуд робить все можливе, щоб позбутися нього. Сім. Та, здається, цей запах подобається Лілеї. Вісім. Тоді він не проти його стерпіти. Дев'ять. Врешті, після стількох років у храмі, важко його уникнути. Десять.

Вествуд розплющує очі і усвідомлює, що його обіймають.