39 (2)

На щастя, випали ми з другого поверху, летіти було не далеко. Приземлення було м'якішим, ніж я очікувала, піді мною були фіалки.

Швидко оговталася і подивилася на жрицю, їй пощастило значно менше, вона приземлилася на клумбу троянд. На її тілі де-не-де були дрібні порізи від шипів, а золота маска з рогами злетіла. Я наче дивилася у дзеркало, “мама” виглядала точнісінько як я. Ні краплини старості не торкнулося її лиця.

– І що ти цим добилася, паршивиця? – Виплюнула, як отруту слова. – Думаєш, що таке може мене вбити?

– Звісно, що ні, пані Верховна жриця, але збити з пантелику точно зможе. Так сказати, спустила з небес на землю. – Я криво посміхнулася їй. – Знаєш в чому я впевнена на сто відсотків? – Її брова запитально вигнулася. – Що я, все ж таки сильніше за тебе. У мене є те, що ти не змогла і ніколи не зможеш отримати. Друзів.

– Та що можеш знати, дурне дівчисько! Все життя ти тільки ховалася, як той пацюк у норі! Все що ти маєш дуже швидкоплинне. І моргнути не встигнеш, як твої друзі тебе зрадять або ж помруть! – Жриця була не на жарт розлючена і верещала так сильно, що вуха закладало.

– Ти помиляєшся. – Я втомлено помахала головою. – Я не ти. Ти запаскудила своє життя, мені тебе шкода.

Ці слова були ударом для неї, вона похитнулася і дивилася з палаючою ненавистю в очах.

Я вдихнула повітря на повні груди й промовила “Замри”. Чи то у жриці від падіння в голові затьмарилося, чи вона просто не очікувала, але я використала здібності скоріше, ніж вона.

– Терезо! – над головою прокричала Цирцея. – Лови!

Відьма кинула мені камінь точнісінько в руки, хвала Всемилостивому. Якби він впав посеред квітів, то вже ніхто б його не знайшов.

Артефакт, що може вбити безсмертну. Хоча б щось пішло за планом і кардинал Вествуд приніс його.

Я відкрила насилу рот жриці і запхала його туди.

– Ковтай. – Наказала їй. – Я повторюся. Ти прожила жалюгідне життя і мені тебе шкода. Найбільша моя радість, що мене виховав батько сам, а не ти. – Я наблизилася до її обличчя і пошепки промовила. – Помри…

Так це було жорстоко. Минула Тереза ніколи б такого не вчинила, але я вже не та слабка Тереза, що замкнута в маєтку. Я виборю право на щасливе життя, за будь-яку ціну.

По щоці жриці покотилася самотня сльоза. Вона впала на землю бездиханна, самотня. Це її кара за всі скоєні злочини.

***

Коли Тереза і жриця випали з балкона я побіг до Луціано. Теплі спогади про його батька, які я заховав в собі дуже давно, прокинулися і не дозволяли залишитися перед ним в боргу.

Лілея та Мімоза були біля мене, після нашої розмови в головному храмі, вони не відходили ні на крок.

– Кардинале Вествуд… – Заговорила Лілея. – Він вже мертвий. – Ці слова кинджалом встромилися у серце.

– Останній дракон не може померти… Тільки не на моїх очах. – Я вийняв меч з грудей Луціано, сина мого хорошого друга, і поклав долоні на його рану. – Всемилостивий, якщо ти мене чуєш, то допоможи втілити в реальність мої наміри. – Я не хотів в голос казати про це, Лілея та Мімоза не мають цього знати, поки що.

Між тілом дракона і моїми руками з’явилося блідо-жовте сяйво. Всемилостивий почув мене. Сподіваюся Інсен та сестрички проживуть довге та щасливе життя…

***

– Панно! Панно Тереза! – Гілберт вистрибнув з балкона і легко приземлився біля мене. – Як ви себе почуваєте? Ця жінка вам не зашкодила?

– Все гаразд, Гіл. – Ногу прострелило болем, певно забилася під час падіння. – Допоможи мені піднятися до інших, будь ласка. – Гілберт закинув мою руку собі на шию, та обережно притримуючи повів до замку.

Шкутильгаючи я увійшла до бальної зали. Подякувала Гілу за допомогу і попрямувала до Луціано, щоб попрощатися з ним. Там сиділи кардинал з сестрами, Вествуд був підозріло блідий, певно перенервувався.

– З ним усе буде гаразд… – прошепотів Вествуд.

Я не вірила йому. Як таке може бути, якщо він мертвий. Я впала на коліна біля тіла дракона, біля того кого я покохала всім серцем і притулилася щокою до його грудей.

Сльози текла бурхливою рікою, але я не видавала ні звука.

“Тук”.

Серце боліло.

“Тук-тук”.

Лілея та Мімоза закричали.

“Тук-тук-тук”.

Я подивилася, кардинал впав на землю і сестри ворушили його, намагаючись привести до тями. Що стало-

– Мм… Що сталося?

Погляд всіх присутніх були звернені на ці слова.

– Луціано! – Я кинулася його обіймати. – Дякую, Всемилостивий дякую! – я плакала від радості, нарешті все закінчилося…