39 (1)

– Тільки подивіться, справді нічого не міняється. – Позаду неї був кардинал із сестричками, а ще збоку були Принцеса Антуанетта і Джозефіна.

Я не одна… Тепер у мене є люди, які стоять зі мною пліч-о-пліч. В минулому житті я навіть мріяти про таке не могла, все моє життя зводилося до маєтку і книг. Проте зараз… Всемилостивий, навіть не знаю як тобі віддячити.

– Невже у вас тут зібрання надокучливих мурах? – Саркастично відповіла Жриця. – Може і мені розповісте мету сьогоднішнього вечора? Будемо грати в слова, або ж у вас є інші варіанти? – Вона засміялася.

Погляд Вествуда впав до тіла Луціано і він із жалістю в очах подивився на мене. Я тільки кивнула, зараз не час упиватися горем.

– Давай на чистоту. – Почала я. – Твій шлях закінчиться тут сьогодні. Маєш пару слів на останок? – Так, я звучала самовпевнено, але це допомагало мені не з’їхати з глузду від напруги.

“Мати” засміялася ще раз, голосніше, але потім різко затихла.

– Та невже? Ти вважаєш, що твої друзі зможуть подолати мене? Ох, люба, видно життя тебе ще нічому не навчило. Я тобі навіть дам шанс зараз сховатися за спідницею Цирцеї, щоб не так лячно було.

– А ти маєш за ким сховатися? – Схоже я заділа болючу тему, оскільки вона зробила крок назад. – В мене, на відміну від тебе є друзі на яких я можу полягтися в любій ситуації, котрі не покинуть мене. Ти можеш сховатися за своїм ляльковим театром? Вони зроблять це з власної волі, чи спочатку ти почаклуєш. А ні, стривай. Ти ж навіть не пам’ятаєш як це, жити не використовуючи магію.

Ми обмінювалися шпильками, намагаючись задіти якомога сильніше. В цей час кардинал з Лілеєю та Мімозою підійшли до тіла Луціано, в мені прокинулася надія, що Вствуд зможе йому допомогти.

– Ох, бідна та нещасна Тереза… – Раптом показово зітхнула вона. – Невже ти гадаєш, що все чого ти досягла було подано не з моєї руки? – Що? – Ти думаєш, що я настільки дурна, щоб залишити біля дракона так мало охорони? Або ж поїхати з храму на “перевірку” і залишити храм без нагляду.

Я про це здогадувалася. Очі жриці були повсюди, а тепер коли я знаю про підставу деяких друзів, все стає на свої місця.

– Та от тільки ти одного не врахувала. Навіть з твоєї подачки, я розвивалася сама. Ти не можеш контролювати почуття всіх, не можеш керувати абсолютно всім. Рішення, які привели мене сюди зробила я сама. Тож я маю подякувати тобі за те, що посприяла моєму розвитку, “мамо”.

В залі стало тихо. Присутні задумалися над моїми словами, можливо для них я підкинула тему для роздумів. Та тільки це якийсь глухий кут. Чи дістав кардинал з головного храму, що потрібно? Луціано… Мені хотілося плакати, але …

– Терезо! – О ні, тільки цього ще не вистачало!

З нізвідки з’явився батько, червоний, йому не вистачало дихання. Ну я ж просила його залишатися в маєтку!

Поява батька відвела увагу Розалін, тому Цирцея миттєво перемістилася до неї й схопила однією рукою за рот, другою за шию.

– Давай! – прокричала відьма.

Кардинал кинув мені в руки артефакт, чудово, він все ж таки у них!

– Біжи! – хором закричали сестрички.

Я кинулася по сходах до жриці, вона пручалася в руках Цирцеї. Завдання наче просте, але одночасно найтяжче з усіх можливих. Зняти маску і запхати їй у рот камінець.

Я вже була за крок до жінок, коли Розалін вирвалася з рук Цирцеї і відкинула відьму до стіни. Ні, я не програю їй. На повній, можливій мені, швидкості я влетіла в жрицю і вітраж за нами розтрощився на тисячі маленьких кольорових блискіток.

Ми падали вниз…