38 (2)

Джозефіна замовчала і опустила голову вниз. Їй наче бракувало повітря, лице почервоніло, а очі розширилися.

– Так! Це була я. Не з власної волі, але все одно я не заперечую це. В цьому є ваша вина, принцесо! Мене це все так дістало! Ви обіцяли мені хороше майбутнє, але я тільки працюю зранку до ночі виконуючи ваші забаганки! Джозефіна зроби це, Джозефіна вивчи те! – Джозі стискала мою руку і плакала. – А я мріяла про зовсім інше! Ви казали, що влаштуєте мені життя аристократки, але вже стільки років минуло і нічого!

Вона опустилася на коліна і закрила лице руками, приховуючи свої сльози. Я і справді забула про свою обіцянку, мені було так добре поруч з Джозефіною, що навіть і думки не було її відпускати.

***

Мама постійно повторювала мені, як потрібно поводитися в королівському палаці та з поважними людьми. Нікому не можна дивитися в очі, завжди потрібно говорити шанобливо, не суперечити, а коли потрібно – давати слушну, не надто зухвалу, пораду.

Мама навчила мене всьому. Та тільки вона не розповідала, що це буде настільки важко.

Маленька постать за пару кроків від мене була загорнута в безліч тканин, що робили з неї наче великий зефір. Дівчинка важко дихала, але ступала безшумно, точно як вітер, швидка і тиха.

Я чекала мати біля покоїв королеви, вона мене навчає як потрібно служити аристократам. Мені це все не подобається, але так я зможу досягти своєї мети.

– Агов! Відчини мені двері! – прокричала дівчина-зефір і тицьнула на мене пальцем. Я ще не працювала в замку, тому можу і не слухати її. – Ти що глуха? – підвищила на октаву свій голос аристократка.

– Я тут не працюю ще, шановна. – сухо кинула їй.

– “Ще”? Чудово. Хочеш працювати на мене? Натомість я виконаю твоє бажання. – мені здалося, що мої очі загорілися.

– Ви впевнені, що вам до снаги виконати його? – засумнівалася.

– Я принцеса королівства Магнолія, мені все до снаги тут! – задерла догори мініатюрний носик.

– Я буду вам служити, але натомість ви зробите мене аристократкою і забезпечити безбідне життя. – я простягнула їх руку. – Домовилися?

Дівчинка потисла мені руку і широко усміхнулася.

– Домовилися!

***

– Пробач мені, Джозефіно… – я присіла на коліна поруч з нею. – Сьогодні буде твоє останнє завдання, якщо ми його разом виконаємо і подолаємо цю паскудну відьму, тоді я виконаю свою обіцянку. Хоча мені шкода буде втрачати таку чарівну служницю. – у своїй манері додала недоречний коментар і допомогла їй піднятися з землі.

– Ловлю вас на слові, принцесо Антуанета. – вона усміхнулася мені так само як і колись в далекому минулому.

***

– Оце мої внучата дають жару. – Біля мене присвиснула Цирцея, яка з’явилася буквально з повітря і сіла на галявину поруч. – А ви можете ще сильніше затягнути мотузки, щоб він точно усвідомив всі свої помилки?

От тільки її тут не вистачало, правда. Все котиться до біса.

– Бабуся… – прошепотіла Лілея. Мімоза на це звертання тільки незадовільно фиркнула. – Ти також про це все знала?

– Звісно. Але не спішіть його судити, дівчата. Він це приховував спочатку з особистих цілей, але потім… Він полюбив вас як рідних доньок. Тому застерігав виходити в місто, щоб вам не зашкодили. – Цирцея вивалила те, що я ніколи не міг сказати. Я справді прив’язався до них, вони мені як рідні.

– Це правда, Лілея і Мімоза. Вибачте. Найбільше я боявся, що жриця і ваш дурний батько вам зашкодять, та от вони тільки налаштували вас проти мене. Мені соромно, що не розповів вам це раніше.

По щоках Лілеї котилися сльози, Мімоза незадоволено підібгала губи. Вони також вважали мене своєю сім’єю, тому вірити словам жриці не хотіли, але її магія і пару правильних фраз зробили своє діло.

– Вибачте… – я щиро просив в них пробачення, почувався як недолугий віслюк.

Мотузка на моєму тілі послабшала, і дівчатка обійняли мене з двох сторін.

– Не бреши нам більше… – промовила Мімоза.

– Ти нам як батько. – продовжила Лілея.
– Це все дуже мило, але поки ви тут розважаєтеся у Терези справи поганенькі. – Цирцея дивилася на свої довгі нігті, ніби шукаючи там недоліки. – Варто поспішити, якщо не хочете, щоб Розочка зруйнувала все в Магнолії.