37 (2)

Луціано не контролює себе. Під час нашої зустрічі в минулому житті він хоча б був при розумі, навіть просив вибачення. Однак зараз це оскаженілий звір, який немає нічого людського.
Тільки от тільки минула і теперішня я відрізняємося.
Я не боюся. Я не безпомічна. Я не здамся просто так.
– Луціано. – Я звернулася до нього, знала що безнадійно, але все ж… – Луціано, ти не її лялька. Ти можеш їй противитися.
Він наближався, в його очах не було нічого, крім звіриного голоду. Крила за спиною були напіврозкриті, голова застережливо опущена до землі і крок за кроком він наближався до мене. До свої жертви.
Все повторюється. Тоді чому не спробувати повторити те, що колись спрацювало?
Я завмерла на місці, закрила очі й простягнула одну руку до дракона. Все що зараз відбувається можливо пережити, якщо цей спосіб виявиться невдалим, я вигадаю інший. Я зможу.
Звуки навколо стихли, наче весь світ завмер навколо нас.
– Луці ти здатен її подолати… – Прошепотіла.
Гарчання пролунало за кілька метрів від мене, я все ще стояла з закритими очима. А потім до руки притулилося щось гаряче.
Дракон, як і в минулому притулився мордою до мене. Він пам’ятає.
“Терезо, тікай!” – Лунали в моїй голові слова Луці.
– Я не буду тікати. – Помахала заперечливо головою. – Ми все подолаємо. Разом.
“І справді, Терезо. Ти змінилася на краще…” – Пошепки сказав Луці і я відкрила очі.
Ось він, той дракон, якого я знаю. Він зміг подолати її у своїй голові, зміг скинути з себе її чари.
От тільки я не очікувала, що він зробить далі.
Мить, очі засліпило, переді мною стояв дракон.
Мить, він біжить до стіни.
Мить, бере меч, що там висів.
Мить… Встромляє меча собі просто в груди.
Я кричала, але не чула свого голосу. Не могла повірити у побачене. Кров, здавалося, була повсюди. Це вона йому наказала? Ні… Він зробив це з власної волі.
– Пробач… – Промовив тихо, втрачаючи останні життєві сили. – Я повинен був це зробити, так вона не зможе зашкодити тобі моїми руками…
Я кинулася до нього і вже тримала його голову у себе на колінах. З його роту текла цівка крові, меч все ще стирчав з його грудей.
– Все буде гаразд, ми все подолаємо. – Сльози лилися з моїх очей просто йому на обличчя. Я говорила йому багато різних речей, не розуміючи їх значення. Біль розривав серце на тисячі дрібних уламків. – Я кохаю тебе, Луціано.
Він слабко усміхнувся мені, а в голові я почула “Я тебе кохаю, Терезо” і його очі заплющилися.
За спиною почали аплодувати.
– О Всемилостивий, яка зворушлива сцена. – Жриця дивилася на мене з балкона. – Можливо мені вийти й не заважати вашому прощанню? Ні… Мені потрібно прикінчити ще одну маленьку, дурну дівчину. – Вона сперлася руками на поруччя.
– Чому ж одразу прикінчити? – Я обережно поклала голову Луціано зі своїх колін на землю і встала. Витерла сльози та повернулася до неї. – Я взагалі-то хотіла подякувати тобі.
Її очі розширилися від подиву, жриця явно цього не очікувала.
– Ти позбавила мене проблеми, що постійно надокучала, як старий мозоль на нозі. Стільки проблем від нього було, ще й прикидатися постійно було нестерпно. Тому прийми мою подяку від щирого серця, верховна жриця.
Я присіла у кніксені, сподіваючись, що мій план вдасться реалізувати…