37 (1)

Земля, як вогка глина, неприємна.

– Пане Вествуде, сюди! – гукає мене місцевий грабарь.

Ще й дощ ллє як із відра. Натягую плащ сильніше, на біса я прийшов у це прокляте місце? То лишень чутки врешті-решт… але якщо той дурень справді закопав своїх доньок на цьому цвинтарі – мені ж легше. Ганьба та анафема страшніші за посаду для старигана. Тут і його люба жриця не допоможе.

– Ну то копай, що дивишся?

Грабарь озирається довкола.

– Точно треба? Якщо розкопати чужу могилу, то можна накликати на себе прокляття стародавніх духів…

Звісно-звісно.

– Тц. Нехай буде по-твоєму. Заплачу втричі більше.

– Вже беруся до роботи!

Яких духів він боїться? Тут куди не глянь – люди снують, як напів мертві, позбавлені нормальних умов для існування. Таке життя за стіною Магнолії – нічого не можу зробити, та й не моя це битва.

– Шось тверде! – вигукує грабарь, коли лопата торкається труни.

Прислуга з маєтку старигана не збрехала… Їхній матері, його коханці, вдавалося переховуватися з дітьми вісім років, але зрештою їх піймали. Жінку вбили на місці, але ось щодо дітей все складніше. Вона народила двійнят, дівчат. Гарний знак у Магнолії, старий кардинал навіть міг би видати їх за доньок своїх далеких родичів, якби не…

– Пресвятий Всемилостивий, це шо таке!? – грабарь відсахнувся. – Ви точно хочете, щоб мене прокляли, пане Вествуде!

Одна дитина народилася із червоними очима та, на противагу своїй сестрі, мала біле волосся й світлішу шкіру. Те, що в цивілізації називають нестачею пігменту, дикуни з Магнолії вважають прокляттям.

– Не галасуй. Все в порядку, це не так страшно.

– Та ви жартуєте! Що в порядку? Вони живі!

– Живі?

– О, пресвята Праматір та великий Всемилостивий, пробачте раба вашого, бо він не знав, що робить! Даруйте мені милість вашу…

Грабар кинув лопату й припав до землі, промовляючи завчену молитву.

Я підійшов до розритої могили й зазирнув всередину. На мене у відповідь подивилися дві пари переляканих очей.

Он чого їх похоронили за стіною.

***

– Можна не так туго зав’язувати?

Виховав на свою голову. Тепер ці дві розбійниці прив’язують мене до стовпу, бо вважають за злісного ворога. Чарівно.

– Вам боляче? – з турботою запитує Лілея.

– Лілея, не звертай уваги. Він бреше, як і завжди, – перериває її Мімоза.

– “Як і завжди”?

Уявити складно, що їм наплела жриця у мою відсутність. Відколи це почалося? Можливо, мені варто було би більше приділяти їм уваги… Вже занадто пізно.

– Не прикидайся, – огризається Мімоза. – Ти використав нас і брехав усі ці роки!

– Мімоза… – заспокоює її Лілея і ловить на собі мій погляд, запитує в мене: – Пане Вествуде, це правда?

“Що саме?” – хочу було запитати. Що їх цікавить – моя справжня особистість? Наміри? Так багато опцій, ото добрехався.

– Що ви хочете від мене почути? – запитую.

– Жриця сказала, що ви всі ці роки знали… – Лілея відводить погляд.

– Припини з ним церемонитися! Ти знав все про нашого батька й чому він нас закопав, але замість того, щоб викрити його у злочині – погодився переховувати нас від людей подалі у храмі! Ось чого нам забороняли виходити в місто!

А… Он в чому справа. І справді, який жахливий вчинок.

– То це правда чи ні, пане Вествуде? – запитує з надією в погляді Ліле

я.

Я тільки холодно усміхаюся з останніх сил:

– Так. Це все правда.