36 (1)

В бальному залі залунала гучна оркестна музика. Приміщення було прикрашене у червоних кольорах, які зазвичай символізують храм. На банкетний столах розклали прибори із золота, що доречно поєднувалося із загальною палітрою.

Талановиті музики з усього королівства Магнолія зібралися тут не через гроші, що могли заробити, а щоб одні з перших почути заяву верховної жриці Розалін. Всі з нетерпінням чекали, коли почнеться основне дійство, а поки розважали себе хто як міг. На перший погляд, у залі була ідилія, але це не так.

Аристократки старшого віку роздивлялися незрозумілу для них моду молодих, молоді дівчата розкидувалися чутками про все та всіх. Вони не опускали жодної деталі, що могла зацікавити співрозмовниць і майже захлиналися в брехні, аби видати історію більш цікавою.

Чоловіки обговорювали бізнес або ж заглядали на молоденьких дівчат, що в подальшому могли стати їхніми коханками. Їхні погляди змушували деяких панянок здригнутися і опустити погляд до підлоги. Якщо вони не перші діти в сім’ї їм потрібен покровитель, що не дасть прожити життя чиєюсь служницею. 

Двері залу відчинилися й королівський прислужник голосно сповістив про прихід принцеси Антуанетти. Мить і всі погляди були прикуті до неї, не так через повагу чи захват, як перспективу знайомства задля покращення власного статусу. Всі злетілися до неї, як бджоли на мед, намагаючись привернути її увагу.

Вона ж тільки мовчала та ховала лице за віялом. Ніхто не звернув увагу на її відчужену поведінку, адже її ясновельможність змінювалася в настрої як погода на вулиці – раптово та непередбачувано.

На балкон другого поверху вийшла верховна жриця. Різнокольоровий вітраж позаду підкреслював її дорогу оксамитову сукню та золоту маску з рогами, що приховувала справжнє обличчя жриці Розалін. Ніхто ніколи не бачив її без неї. Подейкують, мовби ця маска колись належала стародавній Праматері, безсмертній істоті, про існування якої відомо тільки з казок.

Люди, мов зачаровані, одночасно повернулися до неї і, здавалося, ніхто не посміє відвести від неї погляд. 

Та от жриця дивилася не на них, а на одну дівчину, що подала їй непомітний для усіх знак. Розалін мала своїх прислужників повсюди, навіть у ворогів.

Сьогоднішній вечір принесе зміни для всіх і кожного хто тут є і хто прибуде. 

***

– Шановні джентльмени та чарівні пані, рада вітати вас на цьому прийомі! – почала говорити жриця, було так добре чути, ніби її голос підтримувався магією, щоб ніхто не пропустив бодай слова сказаного нею. – Маю за честь вам доповісти, що сьогодні буде обрана одна особа, щоб виконати благородну справу для цілого королівства Магнолія! Здається, всі знають, або колись чули від своїх дідусів та бабусь, про традицію кожні сто років віддавати дракону данину, заради блага й процвітання нашої країни..

Відчуття дежавю не покидало мене. Ці самі слова я чула у минулому житті від короля Магнолії, Карла ІІІ. Проте зараз їх говорила моя так звана матінка. Схоже, принцеса Антуанетта правду говорила, король скоро помре. 

Від духоти в мене сперло дихання, а погані спогади застелили очі. Все як тоді. Як у моєму минулому житті. Тільки час змінився. Бал мав бути на наступному тижні, чому жриця змінила дату?

– Проте сьогодні я маю честь показати вам дракона, якому присвячується данина, – оголосила жриця.

Що? В минулому житті такого не було, та й навіщо їй його показувати? Щоб всіх завірити, що вона могутня? Божевільна.

Гучний рев змусив закрити вуха всіх присутніх, навіть мене. З бокових широких дверей зайшов Луціано в драконячій постаті, сам. Його не тягли, не змушували. Певно, його взяла під контроль ця жінка, його погляд був опущений і пустий, як у людей що перебували під моєю здібністю. Вествуд розповідав, що наші здібності схожі, як я контролюю людей голосом – Розалін може керувати ними через свою кров.

Дехто стривожено, дехто із захопленням вздихнув. Ця вистава не для них, вона для мене. Вона хоче показати, що вона виграє, що все буде так, як вона хоче. Вона з мене просто знущається.

Дракон був весь у ранах, мілких та глибоких. Вони кровоточили, а на лапах висіли кандали. Бідний, що йому довелося пережити..?

– Луці… – тихо зірвалося з моїх вуст.