35 (2)

На вході нас вітають місцеві храмовниці. Нещасні дівчата, обдурені жрицею… Інсен передає їм всі потрібні бумаги, пояснює надуману причину візиту, про щось навіть жартує, храмовниці сміються. Наостанок проводжає мене поглядом – далі йому не можна.

–  Панно Йона, проходьте за мною.

Молода храмовниця веде мене коридорами, енергійно розповідаючи історію заснування храму, міфологію, звичаї – повний пакет екскурсії, який змушені вислухати всі, хто приходить сюди вперше.

– Ох, вибачте, я ж не пояснила процедуру! Ходімо до басейну очищення спочатку. Вам сподобається, не переживайте. Не кожному везе потрапити сюди у вихідний день, коли нікого ми зазвичай не приймаємо. Що ж, це було прохання пана Інсена, як-не-як..

Ми минаємо місцевих священниць, вони про щось мило щебечуть, водночас наминаючи свій обід. Загалом, попри нас проходить чимало “місцевих”, всі вони усміхнені, задоволені та… щасливі?

Коли молода храмовниця заводить мене в кімнату для молитви перед ритуалом, я її присипаю за допомогою ельфійських чар. Навіть якщо вони в мене зараз слабкі, як ніколи, людина без магії не може нічого їм протиставити.

Тут все не так, як я собі уявляв… Думав, що це місце більше схоже на тюрму, але, правду кажучи, я навіть магії жриці не відчуваю від храмовниць. Вона їх не контролює своїм гидким способом? Додуматися тільки, контролювати людей кров’ю… Бридко тільки за однієї думки стає. Але… невже вони прийшли сюди по добрій волі? Я думав… 

Не обов’язково, звісно, використовувати огидну магію крові, щоб маніпулювати людьми, але тоді чим я відрізняюся від неї?

“У цієї жінки життєве кредо: «Важливо що, байдуже як». Вона не посоромиться використати найбрудніші трюки, аби тільки отримати те, чого хоче. Пообіцяй мені, Йонасе, що не...”

За ці роки я пом’якшав, їй-богу. Згадувати цього дракона зараз, коли я маю піклуватися про зовсім інше.

Так, потрібно зібратися. Звідки варто почати шукати? Заплющую очі, зосереджуюся на зовнішній енергії: аура інших людей, слід магії жриці, сила Всемилостивого. Знайшов!

Дивно… Амулет десь рухається. Значить, його хтось носить, або ж тримає при собі. Ще краще, доведеться йти та взнавати, а у разі чого ще й розбиратися з тою людиною.

Запам’ятовую слід енергії, відтворюю шляхи тимчасового носія амулета. Коридор, праворуч, ліворуч, кімната, вийшли з кімнати, знову ліворуч. Я кружляю. Ні, мене спеціально водять кругами. Розалін знала, що я прийду? В мене немає часу на ці дешеві ігри. Якщо мене водять по колу – достатньо просто розвернутися і я зустріну ц–

– Вибачте.

– Бачиш, я ж казала, що це просто якась жінка!

В мене вдаряються дві знайомі невисокі постаті. Всемилостивий ніколи мене не любив, заради всього святого… Я точно пом’якшав за останні роки.

– Лілея, Мімоза. Ви виросли.

***

Коли карета під’їхала до королівського палацу, моє серце невпинно билося.

Джозефіна, яка весь час їхала мовчки зі мною, вийшла перша й подала мені руку, щоб я спустилася. 

Високі підбори принцеси нещадно впивалися в шкіру. Добре, що розмір взуття в нас був однаковий, тому що в моєму гардеробі таких вбивць ніг немає. Після двох нездалих кроків, за яких я ледве не впала, Джозефіна підтримала мене за руку. Чудова служниця у принцеси Антуанетти, нічого не скажеш.

– Принцесо! Принцесо Антуанетта! – з різних боків почали підступати аристократи. – Як ваше життя? Не бажаєте завітати до мене на чаювання? – вигукували та ледь не перестрибували один через одного люди, щоби добитися уваги принцеси. 

Я тільки стримано посміхалася, як вчила справжня принцеса, прикривши половину обличчя віялом, яких у її ясновельможности десятки з собою в запасі. Мені потрібно якомога швидше зайти до зали, але це скупчення аристократів не дає ступити ані кроку. 

Як принцеса Антуанетта це все витримує!?