34 (1)

Перший безсмертний отримав ваду неробства.

Друга безсмертна була обдарована люттю.

Коли ж третя…

– Коли ж третя отримала таку сильну пожадливість, що навіть Всемилостивий не зміг нічого вдіяти.

Я подивилася на Магнолію з верхівки гірського хребта, що вдало оточував майже все королівство. Непогано для захисту, якщо мати сильний флот, щоб стримати ворогів із боку моря.

– Кар-р! – сів на гілку мій знайомий ворон. – Що ти далі робитимеш, Цирцею? Я чув, мовби в одного ректора інституту нещодавно з’явився рідкий посох, що зроблений з-

Мені геть не до цього…

– Як сумно! – перебила цього нікчему я і всілася собі на камінчик. – Як тоскно на душі! Що мені робити, вороне?

– Окрім того, що варто було б змінити гардероб і найняти нормального дизайнера, кар-р?

– Дурний птах, – відмахнулася від крука, він ніколи однаково нічого путнього не пропонував. – Лети, аби я тебе більше не бачила!

– Як це, лети? А що там з малим ельфом? – птах озирнувся на Магнолію. – Хіба я не маю йому донести від тебе листа?

Цей незграба зовсім не знає коли і що верзти!

– Та ж кажу – лети! Щоб я тебе на бачила цього місяця. Йди-но, пошукай собі роботу на фермерських полях.

Довелося використати силу на дереві, гілку якого вподобав крук. Засохла смерека затряслася, лякаючи птаха.

– Кар-р! Відьма, відьма! Я тобі тут послугу взагалі-то роблю!

І полетів геть, але журба та сум у моїй душі залишилися. Дурний птах, наче я не знаю про Йонаса! Розочка цього разу не пошкодує його життя. Вона двічі не пробачає.

Я сиділа на камінчику кілька годин, ліниво споглядаючи захід сонця за гори та геть забувши про плин часу. Повільно заплющую очі. Розплющую. Однак печаль нікуди не йде. Вона мов той павук проповзла до мого серця й заточила його поміж свого гидкого павутиння.

З нудьги та смутку мені згадалася дитяча пісенька, що мала б навчити мене історії цього пропащого краю:

– Перший безсмертний – лінивий дракон. Друга безсмертна – сирена зловісна. Третя безсмертна – наша добродійка матір… 

Це було так давно. Війни, дракони, морські істоти… Чи могла б я змінити щось ще тоді, чи тому, що зараз відбувається, судиться стати?

Якщо щось трапиться з Йонасом, то Розочка не омине й моїх двох чарівних внучок. А ми так мало часу провели разом.

Знову кидаю оком на знедолену Магнолію. Ще не бачила за свій час королівства в такому жахливому стані. Те, до чого привело правління Розочки… Її так звана утопія.

“Я створю ідеальний світ, де всі будуть щасливими!”

Звісно, пані третя безсмертна, якій дісталася земля і все, що живе на ній… Хіба тобі цього було недостатньо, Праматір Розалін? Більше, більше, коли воно закінчиться? Війна за війною. Знищення, смерть. Королівство за королівством… Скільки років ми повторюємо одні й ті самі гріхи? Все заради чого? Твоєї ненаситності? Твоєї жадоби більшого, кращого?

Варто було б не приховувати від дурної панянки Терези весь її потенціал. Що я накоїла? Тепер і Йонас, і Лілея з Мімозо.… Усі вони загинуть.

…

Загинуть?

Те дурне минуле і колишнє кохання геть затьмарили тобі розум, Цирцея!

– Я не можу дозволити цій ненаситній потворі залишити мене останньої радості у житті.

***

– Отож, ви кажете, що третя безсмертна, верховна жриця Магнолії та жінка, яка змусила Луціано страждати в печері всі ці роки – моя матір?

Я не могла осягнути почуте. Чому? Як? Нічого не складається…

– Ще вона хоче вашої смерті, але ми це вже проходили, – недоладно додав Вествуд, за що отримав віяло принцеси Антуанетти в лоба.

– Боже, май хоч трохи співчуття, паскудний кардинал-ельф-знахарь, чи хто ти ще такий. Це її матір! В тебе взагалі є душа?

– Ви навіть не уявляєте, принцесо, скільки людей до цього питали в мене про це. Втім, ми не можемо собі дозволити жаліти себе чи бідкатися про нещасне життя. Часу обмаль. – Він повернувся до мене. – Що з сестрами? Сподіваюся, ви відвели їх у надійне місце, як ми і домовлялися.

Його запитання частково змусило мене прийти до тями й відволіктися від думок про жрицю. Як би так делікатно відповісти…

– Панно Терезо? – перепитав Вествуд. – Тільки не кажіть, що-

– Їх забрала жриця, – швидко видала я. – Точніше, вони пішли з нею. Принаймні це так виглядало. Вони не пручалися, а просто пішли за нею. Це ж її магія, так? Вона якимось дивом взяла їх під контроль – я нічого не встигла зробити. Все відбулося швидко.

Я побачила як в очах кардинала наче зник запал. 

Він безпомічно дивився на мене, мовби хотів щось сказати, але ніяк не міг знайти потрібних слів. Я зараз отримаю на горіхи? Чи справа в іншому..? 

Невже вони добровільно пішли зі жрицею?! Чому? Почекайте, тоді все сходиться – від них вона і дізналася про дракона та його розташування. Он що то за загадкову кулю Мімоза ховала за спиною, коли я до них зайшла у кімнату. Я бачила щось схоже в книжках Цирцеї, та штука дозволяє комунікувати на довгі відстані… Не хотіла визнавати це до останнього.

– Вона не могла їх взяти під свій контроль, в цьому я впевнений. Вони ж носили із собою круглу брошку? – я згадала про прикрасу, яка раніше була прикріплена до тканини, яка ховала обличчя дівчат, і кивнула головою. Таки так, вони її носили. – Що ж, це можна було очікувати, рано чи пізно…

– Ти жартуєш?! – вже було хочу йому крикнути в обличчя.

– Так-так, підождіть-но, – втрутилася Антуанетта. – Це все неймовірно чудово та захоплююче, але я не розумію половину зі сказаного. Дракони, магія контролю, брошки. Було б мило, якби мені все хтось пояснив.

Ще цього не вистачало!