33 (2)

– Всемилостивий! Нехай все розвіється! Зникне! – від паніки я почала перечисляти всі відомі мені слова. – Рухайтеся! 

Кардинал Вествуд почав сильно кашляти, від нестачі повітря він судомно впав на підлогу, відчайдушно хапаючи повітря. 

Принцеса зняла мішок з голови і одразу зробила глибокий вдих. Її обличчя було все мокре від поту, видно, у мішку було жарко. Джозефіна, наче нічого не трапилося, підвелася, отряхнула сукню та почала обмахувати принцесу віялом, яке дістала просто з повітря, по іншому я не могла думати, тому що кишень в її сукні я не бачила. 

– Терезо! – до мене підбіг батько та схопив за плечі. – Як ти? Ти жива? Я так переживав за тебе, коли ти зникла! – він обійняв мене, та мені здалося, що це я чула пару хвилин тому. Точнісінько слово у слово від Гілберта. – Чому ти така брудна і від тебе пахне? – він трішки відсторонився, спишемо це на те, що він шокований моїм виглядом, а не запахом.

– Тату, зі мною все гаразд, – запевнила його – Просто вийшла тривала і дуже неприємна дорога додому. Краще ти скажи, як ти почуваєшся? – на шиї начебто не було порізу, але страх за батька залишився.

– Зі мною також все гаразд, люба. Чому ти взагалі вирішила наразити себе на таку небезпеку? Ми би впоралися і самі-

– Не впоралися б! – я прокричала йому це в лице, як він не розуміє, що я вже не та тендітна Тереза, що була в минулому. – Якби не я ви б загинули! 

– Але все одно! – барон Родрігез почав кричати на мене у відповідь. – Це не привід наражати себе на небезпеку! Твоє життя безцінне! 

– А ваше – ні!? – я гнівалася на батька за такі дурні слова. – Не говори дурниць! Я вже не слабка Тереза, яку потрібно постійно опікати, я вже доросла й сильна! Хіба ти не бачиш?

Я так давно хотіла сказати йому ці слова. Що я не прикраса для цього будинку, не лялька з якої потрібно здувати порошинки. Я – жива людина, яка має вчитися на своїх помилках і можу цілком за себе постояти. 

– Але ж… – він говорив пошепки. – Ти ж моя дорогоцінна донечка… 

– Еге ж, ваша донечка справді виросла. – З-під столу виліз Вествуд. Біля нього принцеса Антуанетта зацікавлено спостерігала нашу виставу. 

– А ти! – тицьнула пальцем в кардинала. – То ти тепер ще й знахарь? Нічого кращого не міг видумати? – від надмірних почуттів я зверталася на нього фамільярно. 

– А що може бути краще? – спокійно поцікавився він. – Я сховався, оберігав вашого батька. В чому проблема? Не така в нас була домовленість?

– Проблема в тому, що дракона викрала жриця! – продовжувала істерику я. 

– Тобто, дракона вкрала жриця… – беземоційно видав він. Цей ельф! На кілька секунд він опустив голову, але швидко повернувся до справи: – Він ж був на навчанні у Безсмертного. Як це трапилося?

– А от так от, дурний Вествуд, не все ти продумав! – як же сильно я була на нього зла, здавалося, я зривала на ньому всі свої накопичені емоції. 

– Терезо, який дракон? – лице барона було перекошене від страху. – Звідки ти його знаєш і цього знахаря також?

Вествуд зняв каптур і явив свою справжню расу всім присутнім, принцеса здивовано присвистнула.

– Здається, настав час відкривати всі карти, пане Родрігез, – втрутився ельф. – Не хочете почати? Чи мені варто розповісти їй все власноруч?

Що за дурню він меле? Я подивилася на батька і він побілів. 

– Ем… Терезо, краще тобі присісти. – Я замахала головою, що відмовляюся, він продовжив, майже на одному подиху: – Верховна жриця Розалін – твоя мати.

А, он воно як. Верховна жриця моя…

Заждіть-но.

Якого чор-!?