32 (2)

– Панно Терезо, як ви там опинилися? – ми йшли по полю до найближчого, кращого за попереднє, селище, щоб купити коней.

– Довга історія, Гілберте.

Я не мала жодного бажання про це говорити, але все ж він має знати. Тільки-но я наважилася розповісти, мене перебили.

– Все нормально, панно Терезо, – легко кивнув головою, наче сам себе в цьому запевнив. – Головне, що ви живі та здорові, все інше немає значення. – І усміхнувся мені.

– Добре. Ситуація в Магнолії змінилася, поки мене не було? 

– Та ні, нічого такого. Для мене важливі лише ви, тому я не дуже в це заглиблювався. – Його турбота мені звісно приємна, але ж… Треба було хоча б поцікавитися. – Хоча ні. Здається, зараз всі шукають того кардинала, з яким ви бачилися. Та й стражі королівської багато останнім часом гуляє по містах. – Ну це навіть не дивно. – А! Ще у вашому маєтку поселився якийсь дивний знахар, трохи схожий на кардинала.

Дивний знахар, схожий на кардинала? То он де він вештався? Та невже цей підлий ельф посмів..!? Як тільки його побачу, йому кінець.

***

До маєтку ми добиралися пів дня. Здавалося, що я мала би бути дуже втомлена, але чи то надлишок емоцій, чи щось інше, втоми не було. Тільки вигадувала план, як накапостити Вествуду. А ще як розповісти йому про сестер. 

Наближаючись до маєтку, відчуття, що щось тут не так, посилювалося. Чи то була справа в атмосфері довкола будинку, чи відсутності звичайної кількості сторожі… Я подивилася на Гілберта – ми з ним дійшли до одного висновку:

– Краще не використовувати головний вхід.

– Біля вашої тераси є дерево, з якого можна залізти. – Звідки йому це відомо..? – Не питайте, я мусив дізнатися все, заради вашої безпеки.

– Точно, Гілберт. Твоя спина вже зажила? – він тільки відвів погляд. – Тоді залишаєшся тут. Це наказ.

Хотіла закріпити все здібністю, але на нього вона не спрацювала, він і так буде виконувати всі мої накази без заперечень.

– Але ж… Я повинен вас охороняти, а там… Ми не знаємо хто… 

– Мовчи і виконуй наказ. Ти або йдеш через головний вхід пізніше, або залишаєшся на вулиці до кінця дня. Я дякую тобі, що знайшов мене, але потурбуйся про своє здоров’я.

Один кивок і він легко підсадив мене на дерево. Кілька стрибків і я в своїй кімнаті. Зараз потрібно пробратися в столову. Гілберт сказав, що батько там. Тихо відчинила двері, перевірила чи нікого немає і навприсядки попрямувала до сходів, з яких видно всю столову. 

Звідти доносилися як мінімум три знайомих мені голоси. Батько, хвала Всемилостивому, звучав здоровим. 

Те, що я побачила там не входило в жодні рамки дозволеного. 

Батько, кардинал Вествуд в білому каптурі та принцеса Антуанетта з її прислужницею Джозефіною, якщо не помиляюся, сиділи за столом і спокійно пили чай! 

Що це за звичка у всіх в час крайньої небезпеки розпивати чаї, наче нічого не відбувається?!

Тобто поки я там життям ризикувала у них тут ідилія? І що взагалі королівська особа забула в нашому будинку? А паршивець Вествуд? Вони знущаються наді мною? Хоча голос батька все ж таки здається стурбованим. Я не могла розібрати, про що саме йде мова. 

Ну, нехай начуваються!