32 (1)

– Цирцея! Цирцея, чорт би тебе побрав, де ти?! – я влетіла на її подвір’я мов вихор. 

Але відьма сиділа собі за столом посеред саду і спокійно пила чай. 

– Не горлань, я вже все знаю, – вона навіть не повернулася до мене, коли говорила. 

– В сенсі..? – непевно запитала я. – Тоді потрібно щось робити! Потрібно йти й рятувати Луціано!

Цирцея скривилася та втомлено, буцімто вимушено, відповіла:

– Збирай свої речі, я відведу тебе до стін Магнолії.

Справді… Звідки їй це відомо? Можливо, у неї є третє відьомське око на потилиці, яке бачить далеко. Без різниці, немає в мене часу ще про це роздумувати.

Я швидко зібрала свої речі, які в мене були з собою, переодягнулася і вибігла назад в сад до Цирцеї. 

– Дай руку. – Простягнула мені свою. 

Дотик наших долонь і світ перед очима закружляв. В очах потемніло, а в голові закрутилося, поки ноги не відчули тверду опору під собою. 

Перед очима була та сама картина, яку я бачила з Луціано, коли ми стояли на стіні. Але кут огляду був іншим, все виглядало ще гірше. Можливо, нам тоді пощастило пролетіти над найкрасивішими місцями… Зараз видно всю темну сторону цього королівства.

Мені на очі натрапила дуже худа дитяча постать, вбрана в сіре лахміття як і більшість мешканців за стіною. Вона йшла до розпаленої ватри, де сиділо ще кілька людей, але, спіткнулася через гілку і впала, не в силі підвестися. Де-не-де блукали такі самі самотні постаті, ребра яких випирали крізь шкіру. Вони всі, мовби метелики, збиралися довкола розпалених вогнищ, сідали, й мовчки дивилися на вогонь. Світало, оголюючи недбало зроблені зі старих тканин намети, глибоку багнюку та людей, які не повинні жити в таких жахливих умовах.

– Я, звісно, чула, що в Магнолії все погано, але щоб Розочка настільки все зіпсувала… – промовила пошепки Цирцея. 

Я вже не вперше чую від неї “Розочка”. Наскільки вони добре знайомі? Але, навіть знаючи відьму цих кілька днів, впевнена, що відповіді від неї не дочекатися. 

– Все, – перебила вона хід моїх думок, – йди геть на пошуки свого дракона. І щоб очі мої тебе більше не бачили. Вона помахала мені рукою, клацнула пальцями і я опинилася внизу, біля воріт в Магнолії.

Чого Цирцея не пішла зі мною? Хіба не зрозуміло, що й кардиналу Вествуду також потрібна допомога? Якщо вона все знає, то і про Лілею та Мімозу їй має бути відомо. Цирцея так доглядала за ними, а зараз просто втекла? Відьма найсправжнісінька, їй-богу. 

Ще й залишила мене з іншої сторони стіни! О, Всемилостивий, чому це все так складно. 

Біля воріт стояла королівська стража. Двоє чоловіків явно були не задоволенні своєю роботою і просто ловили гав. Спробую прослизнути між ними. 

– Куди? – перед обличчям з'явилися два схрещені списа. –  Перепустка є? 

– Я її втратила по дорозі сюди, – з кам’яним виразом обличчя відповіла. – Дорога була складна, я втратила свою карету та людей. Хвала Всемилостивому, що сама залишилася в живих.

Брехати їм було не важко, але цього разі я навіть не згадала про Люпен.

Хотіла було поглянути їм в очі й скористатися своєю здібністю, але вони їх заплющили, ніби охоронці ось-ось позасинають тут. 

– Може поглянете на мене, ніхто з усіх людей тут немає такого дорогого одягу. 

– Немає потреби. Без перепустки проходу немає, – відгукнувся другий. 

Та що ж за люди такі вперті. Немає, немає… Як їм взагалі не соромно так ігнорувати людей!

– Подивіться на мене! – від накопиченої злоби викрикнула я. 

– Так, панно, – одночасно сказали й відкрили очі стражники. 

Що… Невже?

– Пропустіть мене. – Спеціально подивилася на землю, щоб перевірити свою теорію. 

– Так, панно. Проходьте. – Вони забрали списи й відійшли в сторону. 

Що за дурня тільки-но відбулась..? Коли Цирцея казала, що я стала трохи сильнішою, вона це мала на увазі?

За воротами пейзаж майже не змінився, люди все ще були в порваному одязі, проте вже принаймні чистому. Хоча б вода тут є. Правду говорив Вествуд, правління верховної жриці рано чи пізно приведе Магнолію до руїни. 

Не пройшла і пару кроків там, як якийсь малий хлопчина вихватив в мене гаманець з кишені сукні й щодуху побіг. Я ж без грошей не доберуся до маєтку, дідько!

– Стій! – закричала я, але він був настільки далеко, що не почув.

Я кинулася за ним з усіх сил, від цього гаманця буквально залежить моє життя. Хлопець спеціально постійно кудись повертав, намагаючись заплутати мене і йому це вдалося. Поки бігла, ще й втратила один черевик, тисячі малих камінчиків впивалися в мою тонку шкіру на ступні.

Повітря катастрофічно не вистачало, тому була змушена зупинитися. 

– Ну, і хто тут блукає… – почав було говорити незнайомець, проте я його навіть не побачила, він тільки крикнув щось нерозбірливо, а потім пролунав звук, наче він впав. 

– Панно..? – знайомий голос.

– Гілберт, хвала Всемилостивому… – він тримав в руці мій черевик та гаманець. Невже мені врешті-решт пощастило?