31 (2)

– Терезо… – прошепотів на лад мені він. 

Дракон стояв переді мною в білих одежах та босоніж, його волосся було розтріпане вітром і мені все не давало спокою, що він якось змінився. 

Навіть його поза була більш… Зрілою? Випрямлена спина, підняте злегка підборіддя і цей погляд. Погляд людини, або ж дракона, що багато чого пережив на своєму шляху. 

Серденько пропустило пару гучних ударів, дихання перехопило, чи то від здивування його появою, чи від того як він змінився. 

– Всемилостивий… Як я рада тебе бачити! – я кинулася його обіймати, забувши про всі правила етикету. – Як ти? Все нормально? Мені сказали, що ти на навчанні у безсмертного дракона, він тебе не ображав? – закидувала його питаннями, мов навіжена. Як тут нею не бути, коли так скучила? Ми не бачилися декілька днів, а здавалося, що місяці минули. 

– Все нормально, Терезо. – він відскріб мене від себе і тримав на відстані витягнутих рук. – Як бачиш, живий та здоровий, ніхто мене не ображав та в мене все гаразд. ТИ краще скажи, як у тебе життя. Що взагалі відбулося поки мене не було, і чому ти взагалі тут. 

Навіть його манера мови змінилася. Переді мною стояв вже не той Луціано, якого я знала недавно. Тоді він був для мене дитиною, який не розумів нічого в справжньому світі, а зараз біля мене стоїть дорослий, привабливий юнак. Привабливий? 

– А… Та таке, я тут навчаюся у однієї паршивої відьми, до якої мене відправив кардинал Вествуд. – Мої щоки стали багряними від нещодавніх думок. – Багато чого відбулося за твоєї відсутності, настільки що мені до тепер важко усвідомити все. Тебе яким вітром занесло сюди? – Щоб відвести від себе увагу, поцікавилася у нього. 

– Безсмертний дракон дав мені час на перепочинок від тренувань. Вони тільки на початку здаються складними, проте дають багато результатів. – Він усміхнувся мені, але вже не так, як колись. Не було вже тієї дитячої наївності та щирості. 

Напевно, не все так легко, як він розповідає… Але гадаю він сам мені детальніше розповість, коли прийде час. Ми нарешті зустрілися, потрібно не думати про погане і насолодитися цією миттю. 

Залунала повільна мелодія, дівчата та хлопці розбилися по парах і почали танцювати. 

– Ти не проти потанцювати зі мною? – Луці простягнув мені руку. 

– Але ж… Я не знаю їхнього танцю, – заметушилась я, проте за руку його взялась. 

– Ну то й що? Все одно нас тут ніхто не знає, та й навіть якщо будуть засуджувати, ми їхньої мови не розуміємо, – змовницьки підморгнув мені і потягнув в сторону, де краще було чути музику. 

Ми декілька секунд спостерігали за ельфами, щоб хоча б трохи зрозуміти їхній танець і почали повторювати за ними. Луціано поклав одну руку мені на талію, другою тримав мою руку. Ми почали рухатися повільно, насолоджуючись моментом і деколи сміючись.

Мелодія з повільної змінювалася на швидку і до кінця ми вже мало не стрибалии їй в такт. Це було так заворожуюче, я запам’ятаю сьогоднішній день на все життя. 

Все затихло, ельфи аплодували і розійшлися так само по парах кудись подалі. Ми ж залишилися стояти, я ніяк не могла перевести подих.

Пролунав ще один горн, наче дозволяючи переходити до інших дій. Озирнувшись, я зрозуміла, що всі довкола почали спалювати свої вінки.

– Точно, вінок… Почекай, я зараз його доплету, – і замовкла.

Я хотіла дати вінок Луціано, але це ж освідчення в коханні! Згадала, що на моїй голові вінок від самого дракона, тобто… Він це вже зробив. Освідчився мені! Він не міг не знати для чого вони призначені, це видно по ньому, по його червоних щоках і як він мило відводить погляд. 

– Не потрібно, якщо ти не хочеш… – було чути смуток в його голосі, але він усміхався мені. 

– Ні! – від нахлинувших почуттів викрикнула. – Дай мені пару хвилин, я все зроблю. 

Він почервонів ще дужче, але кивнув головою, погоджуючись зачекати. Не має сенсу заперечувати очевидне, ще й до сьогодні в мене були почуття до нього, але я не зізнавалася сама собі. Та я не впущу цього шансу!

Я відійшла на пару кроків, щоб зірвати квіти, які запали до ока. Впевнена, ці кольори йому пасуватимуть. 

– Луці! – я обернулася до нього, закінчивши заплітати вінок, і … О, ні… 

Луціано стояв далеко позаду мене, його очі втупилися до землі, і його рухи нагадували мені ляльку. Біля нього стояла жриця Розалін, яка посміхалася мені і махала рукою. 

– Ні! – закричала, проте гучна музика поглинула викрик. 

Вона відкрила портал і зникла в ньому разом з драконом. Лілея і Мімоза стояли поблизу них і дивилися на мене нерозбірливо. А потім вони зайшли до все ще відкритого жрицею порталом слідом.