Екстра 7 (2)

– Не просто людина, – поправляю малого, змахуючи своїми довжелезними пасмами волосся, – а найвеличніша відьма із усіх живих та мертвих чаклунів – Цирцея.

– Що за дурне представлення. Довго його придумувала?

Подивіться на нього! Яка наглість! Мені подобається.

– Окрім тебе ніхто не вижив? – знову озираюся.

Якщо хтось вижив, то точно приберіг декілька коштовностей. Хо-хо, я в мить розбагатію! Враховуючи, що все живе довкола згоріло, у них не могло залишитися і крихти магічної сили, а відібрати золотце у ельфа, якому не допомагає ліс, як у дитини – цукерку.

Щось надто довго не чую відповіді. Повертаюся до молоденького байстрюка.

– Ти що, плачеш?

Це я довела дитину до сліз?! Цирцея, від тебе я такого не очікувала. Починаю махати довкола ельфа руками, кривлю обличчя, але це його ще більше лякає. Так, потрібно щось придумати – в мене наче нічого їстівного з собою...

Знімаю з голови вкрадене у одного архієпископа біле галеро, зроблене відомим майстром.

– Тримай.

Я збиралася продати його власнику на чорному ринку за більшу ціну, прикидаючись викрадачем у викрадачів, але якщо це змусить цю дитину замовкнути, то най бере.

– На біса воно мені?

Ха-ха. Ось чому я терпіти ельфів не можу. Як вони всі дратують!

Насилу усміхаюся:

– Сонце в зеніті, так і до сонячного удару недалеко.

Тоді він бере. Припиняє плакати. Ми стоїмо мовчки і дивимося одне на одного. 

– Ну? – чекаю я. 

Де моє "дякую, пані Цирцея"?

– Що "ну"?

Цей паскудник! Та я тебе зараз на жабу перетворю, малий байстрюк!

Чийсь живіт урчить. Не мій, я годину тому поснідала. Зиркаю на малого. Він ніяково ховає погляд, буцім розглядаючи випалену землю.

Всемилостивий, дай мені терпіння!

***

Виявляється, що його ще й полювати не навчили. Що ж, окрім птахів трупоїдів однаково нікого із тварин не було, тому одну птицю я йому зловила і підсмажила. Ельф-байстрюк покрутив носом, але голод завжди сильніше за нас, казала моя матінка, найрозумніша людина на цій землі, до речі.

Наставав вечір, а я надто втомилася, щоб шукати залишки скарбів по ночах, тож вирішила поки залишитися біля малого грубіяна. 

Ми влаштуватися поблизу вогнища, на якому смажили м'ясо птахів. 

Рана чешеться. Проблеми, розумію я. Якщо не обробити якнайшвидше, то забереться якась болячка, а до знахаря мені ой як не хочеться. Було збираюся відірвати шмат тканини від сукні, що ж ще робити?

– Не треба. – Перехоплює мою руку ельф. 

Дивіться на нього – розкомандувався! Моя одежа, що хочу – то роблю. Він кладе долоню на місце поранення. Зелене світло. Лікувальна магія!

Хапаю його руку. Промовляю різко та холодно, можливо занадто для дитини:

– Не витрачай свої сили на будь-кого.

Він кривиться.

– Я й не витрачаю на "будь-кого". Ти мені допомогла з їжею і дала цього дивного капелюха.

…

Дозволяю дитині бавитися у добро. Якщо йому так більше до вподоби, зрештою я – не його матір, щоби повчати.

Вночі ми засинаємо поряд, ельф згортається калачиком біля мене. Так мило сопе і подеколи причмокує уві сні, як кіт, їй-богу! Малий присувається ближче до мене.

Я передумала. Тепер він під моїм наглядом. Не можу ж я залишити цей ліс без жодного скарбу!