Екстра 7 (1)

Входжу до бару з ноги.

– Ми зачинені!

Та невже? Наче це мене турбує. Не даю бодай секунди свого часу грубому чолов'язі за стійкою та йду далі. Де ці виродки?

За столом сидить кілька кримезних постатей в плащах – перевертні. Я сьогодні не дуже в гуморі гратися із собачками, але якщо вже на те пішло...

– То ти прийшла, Цирцея, – скулить один із псів.

Зітхаю. Геть не в гуморі.

Перевертаю їхній стіл. Можна було б порозмовляти, скажете ви. Можна – відповім я. Та це не в моєму стилі. Хоча сьогодні варто було б зробити виняток – манікюр тільки висох, не дуже корить його зіпсувати.

Швидко розбираюся із трьома дурненькими собачками – ламаю їм ноги. Нічого такому мотлоху ходити.

Їхній четвертий друг нападає позаду. Як не по джентльменські! Як грубо та підло! Направляю ударну хвилю йому в грудну клітку. Його капюшон спадає із голови – ось тебе, красунчику, я й шукала.

Збоку верещить бармен. Його можна зрозуміти, ця бійка розтрощила цей милий, затишний паб. Підіймаю руку і прикладаю вказівний палець із довжелезним рожевим нігтем до вуст, говорю до власника закладу:

– Тихо, голубчику. В мене зараз буде серйозна розмова. – Зиркаю зверху вниз на псів. – Так, панове? – чотири пари переляканих очей заледве зосереджуються на мені.

Мені достатньо й одного, чесно кажучи. Позбутися від решти, чи що? Але це займе так багато часу... Всемилостивий, чому ти посилаєш мені настільки складні рішення? Нахиляю стурбовано голову, хтось із них скулить:

– Ми все розповімо. Тільки відпустіть нас... Будь ласка, пані...

– Справді? І як мені знати, що ви не збрешете?

– Наше життя у ваших руках, пані. Ми не наважимося.

– Хм, тоді чарівно! – плескаю в долоні. – На цьому й домовилися.

– Безсмертна, керуючи останнім драконом, рушає до східного лісу.

Щойно отримую потрібну інформацію – дозволяю собакам бачити вічні сни.

Підіймаю мертве тіло за комір, знімаю з шиї мішечок золота – ці дурні перевертні всі як один люблять ховати його там. Жбурляю гроші бармену, дякую, як належить пані:

– Без тебе, голубчику, не впоралася би! – цілую переляканого чолов'ягу в щічку. 

Промовляю кілька слів йому на вушко – най запам'ятає за сьогоднішню ніч тільки цей поцілунок і мій гарний манікюр.

***

Собаки, виявляється, переплутали схід із заходом. Роздратовано крокую болотом спаленого лісу, який не встигла...

Не встигла обікрасти під час пожежі! Тепер все добро вщент спалене, дідько! А в цих ельфів стільки коштовностей, що тільки думка про них змушує мене затремтіти від їхньої краси! Дурень думкою багатіє. Видихаю... Якщо не повезло цього разу – повезе наступного.

Підбори застрягають у кістках якогось небіжчика – чортівня не можу вилізти! Пробую струсити череп з ноги. Рештки дряпають ногу, але я таки їх позбуваюся.

Повертаюся на незрозумілий звук – здалося? Завмираю, прислухаюся – не здалося.

Хтось плаче.

Тишком визираю з-за дерева.

– Хто там? – питає дитина.

– Ти помітив мене?

Роблю крок до малого ельфа. Судячи з усього, останнього живого у західному лісі.

– Людина. Тц.

Подивіться на цю дитину – він сміє ще й кривитися в такому становищі!