30 (2)

Здається, теплий камін знову мене приспав. Ніби я нічого не робила, проте дуже втомилася. 

Але сон, який я тільки-но бачила, був такий цікавий…

– Пані… Пані Скарлет! – якийсь хлопець мене потрусив за плечі. – Ви мене чуєте?

Де я? На перший погляд, в бальному залі. Я подивилася на своє відображення у дзеркалі і побачила яскраво-червону спідницю очевидно вечірньої сукні. 

Очі піднялися вверх і запримітили юнака навпроти в парадному костюмі. Гарненьке у нього обличчя.

Що? Що тут в біса відбувається? 

– А… Так, перепрошую… – невпевнено відповіла йому. 

"Будь сміливіше. Ти тут королева", – пролунав в моїй голові жіночий голос. 

– Все чудово, – я усміхнулася йому, дотримуючись поради невідомого голосу. – То ж на чому ми зупинилися? – і намагалася не видавати моє хвилювання. 

Це знову сон? Ну звісно, я б в житті не вибрала сукню такого яскравого кольору. Вона надто виділяється серед інших. Якщо так, то, певне, варто дослухатися поради невідомого голосу.

Хоча юнак назвав мене Скарлет… Невже це..? Та сама Скарлет? Якщо це так, тоді він її жертва.

"Правильно, дорогенька", – знову голос в голові. Знаючи її сферу діяльності… Мені треба його вбити? Але за що? 

"Він скоїв страшний гріх проти жінок… – голос був переповнений люттю. – Посмів тронути маленьку дівчинку…" 

Злість, що дзвеніла в Скарлет, враз переповнила і мене. Та як він посмів!? 

– Куди би ви хотіли піти на побачення? – як ні в чому не бувало, запитало це сміття під ногами.

Спокійно, Терезо. Не видавай справжніх емоцій. Ти знаєш, що потрібно робити. Скарлет в книзі тебе навчила.

– Можливо підемо зараз на побачення? Наприклад в сад? – промовила це якомога звабливіше.

Вираз його обличчя ясно показував, що він зацікавлений. Хтиве створіння, тьфу. 

Довго він не вагався, потягнув за руку до виходу і вже за пару хвилин ми були там. Дорогою я намацала на бедрі кинджал, а поруч з ним – голку, на котрій була отрута. Скарлет завжди їх носила з собою.

Та зараз я діяла не тому, що це наказав мені зробити голос Скарлет. А тому, що мої принципи волають вбити нікчему, який посягнув на дитя. 

Довго ця трагікомедія не тривала. Ми присіли на лавку, він почав мене торкатися і ой лихо..! Він сам натрапив на голку. За пару секунд в "бідолашного" пішла піна з роту. 

Мені не шкода. Він це заслужив.

***

Я задрімала. 

Шелест теплого весняного вітру розбудив мене. Травинки біля голови лоскотали обличчя.

Відкрила очі і натрапила поглядом на безкрайнє синє небо. 

– Лоліта! Свята Лоліта! – когось гукали. Цікаво, чого вона не відповідає? 

Дитяче обличчя схилилось наді мною. Надуті губи, насуплені брови виглядали дуже кумедно. 

– Свята Лоліта, чому ви не відповідаєте мені? – це я свята? 

– А… Я задрімала, люба, – звернення здавалось таким природним, правильним, наче я до кожного так розмовляла.

– Пастор вже нервується. – Дитя було десь років восьми. – Щось бубонить про те, що ви маєте вирішити щодо нової сирітки.

Дівчинка намагалась скопіювати ходьбу пастора з боку в бік і це виглядало смішно, я тихо посміялась.

– Ходімо. Проведеш мене туди? – погладила дитину по голові, від чого вона зажмурилась і потім радісно вигукнула. 

– Звісно!

Храм виглядав не таким, який я знала. Не було червоних плащів, всі ходили в білій, не закриваючи все тіло, одежі. 

– Свята Лоліта! – прокричав, певно, пастор. – Вас так довго шукали. Ми зовсім не знаємо, що з нею робити… 

Біля чоловіка стояла дівчина років чотирнадцяти. Вона єдина була в чорній мішкуватій одежі, місцями в якій були діри. Її погляд був суровий, відчужений. 

Точно як я себе почувала час від часу. Погляд приреченості. Що ти нічого не доб'єшся в житті, тільки одне пустище і самота чекає далі. 

– Що ж робити..? Юна леді. – Її перекосило від цих слів. – Вона стільки скоїла за життя, а тепер ще й не хоче визнати помилки і стати на шлях виправлення… – Пастор понуро опустив голову.

– Я з нею поговорю, йдіть пасторе. – Я доторкнулася до його плеча і знову було відчуття, що я роблю це частенько. – Хочеш зі мною прогулятися? – звернулась до неї.

Присвятила мені злий погляд, але все ж, кивнула. 

– Чого ти боїшся? – я запитала те, що хотіла би дізнатися у самої себе, коли ми відійшли подалі від усіх.

– Себе, – неохоче відповіла дитина. – Що я вмію робити тільки погане… Що не заслуговую на краще життя… – пошепки продовжила розмову. 

Я її розумію в певному сенсі. Думки, що я ніколи не зможу вибратися з батьківського маєтку, мене деколи хоронять заживо. Але…

– Але це не так, – я зупинилася під деревом, яке хоч трохи закривало нас від сонця. – Всі ми заслуговуємо на краще життя. Тільки від нас залежить чи буде воно кращим. І про погане… Знаєш, всі ми не без гріха. Ось я, наприклад, певний час крала булочки з кухні, вони такі смачні, ммм… – я схопилася руками за щоки і закотила очі наче від задоволення. – Але я сама зрозуміла, що я можу їх не красти, а пекти. Я ж маю все для цього, а головне – голову на плечах. Наше життя залежить від наших вчинків, роздумів, вибору. Всього можна навчитися. І ти не виняток, повір старій Лоліті. 

Лоліта не була старою, але дівчинку це розсмішило. В їх очах появилась іскорка, яка точно пізніше переросте у вогонь. 

Вона мені щиро усміхнулася і подякувала та побігла до пастора. 

Її віддалений силует змінювався на темноту. Схоже це був сон. Дуже приємне сновидіння…

***

– Це дівча справді виросло, – пролунав знайомий голос.

Я потроху почала розплющувати очі.

– Хіба? Як на мене, то як була плаксою – так і залишилася.

Переді мною стояло три дзеркала, з яких доносилися жіночі голоси.

– Я думаю ви надто суворі, сестро Скарлет.

Але у жодному із них я не бачила свого відображення. Натомість там стояли у повний зріст троє знайомих мені персонажок.