30 (1)

Вогонь. Він мирно палахкотів в каміні моєї кімнаті. Я часто тут сиджу й перечитую свої улюблені романи.

"На столі лежала картка з повідомленням про майбутнє викрадення аметисту, який хотіли отримати всі аристократи. Власник аукціону почав ходити по кімнаті, вперед-назад, ліворуч-праворуч. Він боявся. Адже не міг проґавити можливість розбагатіти.

– Пане… – його помічник зібрався з силами, щоб заговорити з нервовим, а від того страшним, роботодавцем. – Ви ж знаєте, що Люпен ніколи не хибить. Вона завжди досягає того, чого хоче. Навіть попередження від неї про викрадення заздалегідь ніколи й нікому ще не допомогло зберегти річ, що її зацікавила… 

– Замовкни! – заревів чоловік. Він і сам це розумів, але ж… мав бути якийсь спосіб. 

– Можливо, нам варто перевірити, чи аметист на місці, – невпевнено пролепетів хлопчина.

Власник аукціону зірвався з місця до схованки, яку вважав надійною. Це був маленький сейф, вбудований в стіну за його ліжком.

Двері в його кімнату гічно відчинилися. 

– А я все хотіла подивитися на вас.

На підвіконні сиділа пані Люпен власною персоною. Вона крутила між пальцями дорогоцінний камінь.

– Ти! – заверещав старий. – Охорона! 

Та йому це не допомогло. Люпен вистрибнула з вікна.

Кремезні чоловіки кинулись її наздоганяти, проте не встигли і вона безслідно зникла. 

У невеликому кафе замаскована Люпен спостерігала, як її намагаються знайти і тільки тихо сміялася час від часу. Вона знову досягла своєї цілі."

– О, пам'ятаю цю історію. Той старий ще довго намагався мене знайти, – пролунав біля мене голос. 

Нізвідки біля каміну з'явилося ще одне крісло, в якому сиділа пані Люпен. Мені що, це сниться? 

– А… – не могла вичавити з себе бодай слово. 

– Хочеш спробувати побувати на моєму місці? – веселим тоном запитала вона. 

– Я так не зможу… Я нічого не вмію, окрім хіба читання книг. – Мені стало соромно за свою безнадійність.

– Зможеш! Тут все просто, – усміхнулася Люпен і клацнула пальцями. 

Замість домашньої сукні на мені були чоловічі брюки і сорочка, волосся було приховане під капелюхом. Це точно сон.

– Он диви, я вже все підготувала для тебе. – Ми стояли посеред багатолюдної вулиці. – Там крамниця з антикваріатом. У них є маленька скринька, що коштує мільйони. Пару годин тому я відправила їм попередження, де назвала його справжню вартість. Вкради її. – Погляд її став тяжкий, а голос суровий. – В тебе немає права на помилку. 

– Проте! Пані Люпен, я на таке не здатна! – намагалася достукатися до неї. Та все марно.

Вона клацнула пальцями й зникла. Чому я взагалі маю це робити? Тіло пробило страхом, а кінцівки стали холодними як лід. 

Я не зможу… 

Але варто хоча б спробувати, Терезо. Це однаково сон. 

В крамниці був чолов'яга, років сорока. По його поведінці та тому як він смикав кишеню піджака все було зрозуміло. Потрібна скриня там. Він намагався не видати себе, але марно. Час діяти. 

До крамниці я зайшла спокійно, хоча всередині вирували різні почуття. Мені здавалося, що я видам себе з першого вимовленого слова.

Я роздивлялася речі на полицях, периферійним зором спостерігала за чоловіком. Він вдивлявся в мене та, начебто запевнивши себе, що я не можу бути пані Люпен, трішки заспокоївся і підійшов.

– Вам щось підказати, юначе? – голос його ледь помітно тремтів. 

Я покрокувала до полиць з порцеляною.

– А що це за статуетка, пане? – і тицьнула в неї спеціально надмірно сильно. 

Статуетка впала на інші і, наче доміно, вони почали складатися, допоки остання на краю не впала і з гучним звуком не розбилася. 

Його очі, однаково що два блюдця, дивилися на це лихо. 

– О, ні! Їй майже двісті років! – він впав на коліна і тремтячими руками почав збирати уламки. 

– Пробачте, мені так шкода! – я присіла коло нього дуже близько і однією рукою допомагала йому збирати їх. – Я такий незграба! 

Поки він в розпачі намагався все зібрати, я непомітно вибрала з його кишені мою ціль. 

– Я зараз принесу мітлу, щоб все зібрати! – збрехала і вибігла з крамниці. 

Легені від тривалого бігу горіли вогнем, наче в тому каміні. Завернувши в закуток зупинилася. Позаду роздалися хлопки в долоні. 

– Браво, люба! А ти казала, що нічого не вмієш. – усміхнулася Люпен. – Запам'ятай: немає нічого неможливого. 

Її обличчя почало розвиватися, на ньому з’явилися язички вогню. За пару секунд я знову сиділа в кріслі і дивилася на полум'я в каміні.

Невже це все мені справді наснилося?