29 (1)

Звуки арфи розносяться по моїх покоях, Джозенфіна грає якусь спокійну мелодію, що втихомирює душу. Та якби ж я могла заспокоїтися… 

Вже багато часу дивлюся на кулон, який вкрала у Терези, чи то просто позичила на невідомий час? Ще не знаю. Наче звичайний золотий ланцюжок зі зміюкою та каменем зеленого кольору, проте щось не дає мені спокою...

Я відчуваю від нього пульсацію, а в руках він як живий, змінює своє температуру від гарячого, що пече руки, до холодного, що аж пальці німіють. 

Звичайна підвіска таких властивостей не має мати, а магічних я ще не зустрічала з такими ефектами. Та й навіть я не можу собі деколи дозволити магічні артефакти. Я, звісно, розумію, що Барон Родрігез найбагатший аристократ в Магнолії, але невже може бути таке, що я навіть не підозрюю якого розміру його багатства насправді? 

В двері постукали. “Що вже?” – сухо кинула я і в щілині висунулася голова одного з прислужників батька. 

– Ваша ясновельможносте, його величність король Магнолії, кличе, – пролепетів цей блазень і втік.

Боїться мене, правильно. Я подивилася на Джозефіну і жестом їй показала залишатися в кімнаті. Нема чого її постійно штурхати, нехай покращує свої вміння гри на арфі. 

Поклала кулон до скриньки. Потім дізнаюся, що з ним не так, зараз потрібно йти до цього бовдура. Якби не його дурість та сліпа віра в жрицю, у королівстві не було б стільки проблем…

Одними молитвами їх не вирішити, потрібно тримати аристократів на короткому ланцюгу, щоб та не розкрадали кошти. І взагалі, варто було б забрати владу в храму. Вони ні чорта не роблять, а тільки брешуть звичайним мирянам своїми солодкими промовами, буцім жриця – єдина надія на світле майбутнє Магнолії. Що за дурня!?

Не розумію, чому жителі Магнолії ще не влаштували бунт… Чи ті люди, хто живе за стіною… Їх має обурювати теперішнє правління, умови життя з кожним днем погіршуються. Це все так дивно. Можливо, мої підозри щодо жриці не марні.

Двері за моєю спиною зачиняються. Люди навколо почали розходитися, опускаючи голови та боячись образити єдину принцесу Магнолії. Чи вони просто переживали, що дурна дівчина з великою владою зіпсує їм життя. Що ж, не мені їх судити. 

***

Через пару хвилин, як вийшла зі своїх покоїв принцеса Антуанетта, в них припинила грати арфа. Покоївка з фіолетовими волоссям піднялася та пройшла до ліжка монаршої особи. Її обличчя не зображувало нічого, крім звичної нудьги.

Вона дістала з-під ліжка невеличку скриню й витягла кулон, що недавно туди поставила принцеса. Дорогоцінну коробку повернула на місце з точністю до міліметра та почала в руках потирати камінець.

Здавалося, що їй байдуже на кулон, та так і було. Вона не розуміла, чому й навіщо, але його потрібно віднести до однієї пані. Просто потрібно і все.

Покоївка швидко вийшла, покинула покої принцеси та незабаром зникла з королівського палацу.

***

Білі стіни прикрашали десятки дорогих картин, біля них на постаментах стояли предмети розкоші, які не могла собі дозволити навіть королівська сім’я. 

На вишитій золотими нитками канапі лежала жінка в червоному плащі із золотою маскою з рогами. Її обмахували великими віялами двоє прислужниць, ще одна жінка час від часу годувала пані стиглим виноградом.

– Верховна жриця, до вас прийшли, – звернулася до неї одна з прислужниць. 

Жінка махнула рукою, дозволяючи тій увійти. 

Дівчина в одязі покоївки пройшла до середини кімнати і присіла в кніксені перед жрицею. 

– Завдання виконане, пані, – тихо промовила вона. Своїх очей не підняла, тільки простягнула щось у долоні. 

Жриця піднялася із софи й зацікавлено поглянула на річ. 

– Ха-ха… Так ось як ти це робив, паскуднику. Багато ж планів зіпсувалося, а все через цю дрібничку. – Вона забрала з рук дівчини підвіску. – Звідки ж ти її дістав? Старий змій вже тисячоліття як не турбується про долю створеного ним світу… А-а, ця морська потвора…! Ха!

По кімнаті рознісся дзвінкий сміх жінки, що ще довго відлунювався у стінах храму.

***

Вже кілька днів мене ця відьма кошмарить надто важкими книгами про магію. Я, звичайно, рада, що можу дізнаватися про зовнішній світ, але в мене немає часу на це все!

Сьогодні вона покликала мене у садок і нічого не пояснила. 

– Йонас розповів щось тобі про створення нашого світу? – спокійно запитала відьма за сніданком.

Я ледве не подавилася чаєм від раптовості запитання.

– До чого це? Мадам думають, що мене ніхто не вчив? Батько найняв мені найкращих репетиторів у Магнолії з історії. – Інша справа, що я прогуляла майже кожне заняття, але це не робить з мене неука! – Звісно, я знаю про Всемилостивого і як він виплюнув наш світ, коли погано пообідав і…

Вона зітхнула.

– Що тобі відомо про трьох безсмертних?

Кого?

– Кого?

У садку, до якого мене повела відьма, мирно щебетали птахи. Вона повела мене за ріг будинку, де стіну вкривала купа зелених ліан. Цирцея клацнула великим та вказівним пальцем, після чого ліани зникли, оголюючи мурал на стіні, викладений мозаїкою.

– Це..!

Переді мною відкрилася картина, стилістично схожа на фреску в храмі Вествуда: символ уробороса, оточений трьома сферами різного кольору. От тільки тут ті сфери начебто палали у вогні, а на обличчі ящіра в центрі зріла гримаса болю.