Екстра 6 (1)

Я – найманець і помру як властиво найманцям – вночі у канаві, ніким не помічений. На мої похорони ніхто не прийде, ба більше – нікому буде впізнати мене, тож труп кинуть до братської могили безхатченів.

Я – найманець і в мене немає мрії. Колись в дитинстві, втім, я бажав, що прийде хтось сильний та порятує мене. Розчарування прийшло з першим ударом чоботу по обличчю, а згодом з усвідомленням, що я нікому не потрібний.

Я – найманець і в мене немає нікого, за кого я можу померти. Я помираю за гроші, за себе, за свій егоїзм та пиху, але аж ніяк не за інших.

Я – найманець, син перевертня собаки та чарівниці-рабині, Гілберт або ж, як кажуть у колах найманців, "Приречений".

***

Вже майже заснув на скрипучому стільці, як двері відчинилися.

– Гілберт, у мене для тебе є завдання.

Дивлюся на старого з-під лоба – його замовлення завжди найризикованіші. На останній пригоді за мною гналося з десяток королівських лицарів. Мені вдалося втекти до бідного району і заховатися в каналізаційних трубах, але кілька днів по тому вони все ще шукали мене.

– Знову твій барон? Той, що помішаний на безпеці своєї доньки? Я казав, що більше не матиму з ним справи – багато мороки.

– Цього разу він заплатить вдесятеро більше.

Не стримуюся від подиву і відкриваю рота. Бути того не може! Це ж кілька місяців можна по барах вештатися! Швидко приходжу до тями.

– Що потрібно робити?

Старий дивиться на мене серйозно, я знаю цей погляд. Він означає, що на мене чекає небезпека страшніша за королівських охоронців.

– Вбити дракона.

З часів мого останнього візиту до маєтку барона нічого особливо не змінилося. Охорона розставлена так по периметру, що і кіт не прошмигне. Але не треновані лицарі запорука місцевої безпеки, а найкращі найманці в Магнолії, що вміло заховані серед прислуги. Закладаюся, це не дім, а неприступна фортеця. Втім, не для мене.

Навіть якщо в мене є запрошення – заходити з парадного входу не мій стиль. Тим паче, що ще хтось помітить з моїх недругів. Спостерігаю за терасою на другому поверсі, вичікуючи вдалого моменту. Якийсь дурень та відчинить двері, тоді я застрибну на неї з гілки древа і позбудуся зайвих свідків.

Я знаю голову охорони в Родрігеза – він мій старий вчитель врешті-решт. Йому вже на пенсію пора йти, якщо прогледів момент з тим, що з цього дерева можна дострибнути до тераси. Можливо, коли він планував хто де має караулити, то і гадки не мав, що людина може зробити настільки довгий стрибок. Людина і справді не може, я – так.

Дві години по тому двері справді відчиняються і я вже було стрибаю, але на терасі з'являється дівчина зовсім не одягнута як покоївка. 

Таку дорогу сукню може носити в цьому будинку тільки одна людина – його донька. Дівчина тримає в руках книгу, починає кружляти з нею, розмовляє сама з собою. 

...

Он чого він не випускає панянку – вона не сповна розуму, їй-богу. Що ж, мені ж легше – вкладу її спати і вона нічого не зрозуміє, як прокинеться.

Було вже хочу стрибнути як на терасу виходить моя колишня знайома. Що Мерлін тут робить, та ще й одягнута як покоївка. Ха, на ній ця сукня так по-дурному виглядає. Найманка помічає мене, але не розповідає про це своїй господарці. Вона лає її, та огризається, але невдовзі вертає до маєтку.

– Ти диви, які люди! – вдає радість жінка, коли я застрибую на терасу. – Я думала тебе давно собаки в якійсь канаві з'їли.

– Не дочекаєшся.

– Ходімо, барон не любить, коли запізнюються.

***

Останній раз кидаю оком на маєток барона і згадую про його доньку.

Наче іграшка в обережно змайстрованому ляльковому будиночку для нього, вона навіть не здогадується, що той її вузький світ, люди, яких вона знає, дорогі вбрання – фальш, брехня. І я йду вбити дракона, ризикую своїм життям, щоби вберегти цей ідеальний порцеляновий світ, вибудований бароном на свою втіху.

Швидко прибираю двох охоронців при вході. У лігві потвори темно. Я, чесно, не дуже вірю в казки про дракона. Ймовірно, це якась нещасна тварина пофарбована в-

– Якщо хочеш жити – забирайся геть.

З темряви на мене дивляться два зелених вогні. На потилиці волосся стає дибки, а я вірю своїм інстинктам – варто було б тікати, але аванс вже проплачено та й хіба це в моєму стилі, відмовлятися від небезпечних замовлень?

Невдовзі за вогнями з'являється червона луска. Крила! Це справді дракон. Бути того не може. Хоча, якщо у цьому світі десь за межами Магнолії живуть перевертні й чародії, то чому б серед них не літати драконам? Маячна. Я швидко витягнув свого меча, щоби замахнутися. В мене жодних шансів, щоб вижити. Я знаю, я вірю своїм інстинктам.

– Зупинися!

Хто це..? А що вона тут робить!? Не можу запитати, втрачаю свідомість.

Ніколи б не міг подумати, що порцелянова лялька з будинку барона порятує мене, сина собаки та рабині, нікому непотрібного найманця.