28 (1)

– Ааа! – мій крик заглушив мене ж саму.

Я приземлилася на щось тверде, що врешті-решт зламалося піді мною! Зверху звалилися Лілея та Мімоза. Тіло прошибло болем з усіх боків. Здавалося, що я навіть поворухнутися не зможу.

– О ні! – хтось закричав збоку, від чого ми троє боягузливо відповзли до якогось кутка, щоб подивитися на загрозу. Вся біль миттю зникла. 

На нас дивилася жінка, скоріше навіть молода дівчина з довгими, яскраво рожевими нігтями в яких, мовби зброю, тримала пилочку для них. В її очах палав вогонь, що вмить змінився на розпач.

– О, Всемилостивий! Мій дорогоцінний стіл, який я вкрала у дурня-короля ще двісті років тому… Дерева, з якого він виготовлений, більше не існує! – вона знову взялася тицяти в нас пилкою для нігтів.

Ця вистава мені вже починає набридати. Ми і так спантеличені цим переміщення, ще й якась божевільна на нас кричить. А її нігті… Яка вульгарщина!

Її одяг ще й такий дивний. Наче все за останньою модою аристократів, проте кольорова гама підібрана неправильно та взагалі недоречно. Червона приталена рубаха, синя спідниця, жовті панчохи та пурпуровий капелюх. Цей дивний образ довершують довгі рожеві нігті, якими можна очі собі повиколювати. Невже так одягаються відьми? У книжках їх зображували дещо… Інакше.

– Мадам, – почувши це, вона схопилася за серце, наче почула жахливу образу. – Щоб ви знали, ми не хотіли нічого ламати. Це не наша провина, що сувій переміщення викинув нас тут, – мій тон залишав бажати кращого, я зривала всі свої негативні почуття на ній. 

– А то треба було його правильно читати! Або ж взагалі не читати! – її обличчя стало багряним він злості. – Хто взагалі дав сувій з моїми координатами таким недотепам? – вона відклала пилочку на комод, що стояв поруч і склала руки докупи. 

В голові виплили її слова про те, що стіл вона вкрала двісті років тому, називати її дівчиною вже язик не повертався. Та їй, вочевидь, це не сподобалося.

– Кого ти тут називаєш “мадамою”, дівчинко?! Якого біса ви взагалі опинилися в моєму будинку?

Як вона мене назвала? Та як ця жінка сміє?!

– Я вам не “дівчинка”! Не треба було взагалі давати свої координати хтозна кому, тоді таких прикрих ситуацій не траплялося би! – я повторила її недавній жест і тицьнула в неї пальцем, на що вона ще більше обурилася. 

Якщо це і справді відьма, яка мені має допомогти, то я краще відмовлюся. Із цією навіженою неможливо просто спілкуватися! Як можна у неї просити допомоги з розвитком здібностей? Вона справді здатна на це?

– Тільки дві істоти на цій планеті, крім Всемилостивого, звичайно ж, знають, де я знаходжусь. Я не розповідаю про це направо і наліво. А ти, дурне дівчисько, або вкрала сувій, або іншого варіанту не існує! – заверещала на дві ноти більше ніж до цього відьма. 

– Перепрошую?! Я не крадійка, а благородна панна, взагалі-то. Справжнісінька, а не намагаюся видавати себе за неї, одягаючись по моді, але зовсім без смаку! – ну чому ти не можеш стримати язик за зубами, Терезо?

Наша ймовірна союзниця із награним зітханням впала в крісло і приклала руку до голови. Ось що я знаю зараз точно, вона – акторка.

– То я вдягаюся дивно…? – не очікувала, що це задіне її найбільше. 

Побачивши її смуток, мені стало соромно за свої слова, проте тільки доти, поки вона не відкрила свого рота знову. 

– Та що ти взагалі знаєш про моду, жебрачка! – це я вже вважала каменем в сторону мого батька і мого кутюр’є. 

Плаття хоч і простеньке на вигляд, але коштує не менше ніж маєток в столиці Магнолії, а його назвали жебрацьким! Батько ніколи не дозволив би мені носити неякісні чи дешеві речі. 

– Пані… – стиха заговорила Мімоза, за її спиною заховалася Лілея. – Нас відправив сюди кардинал Вествуд. 

Її очі округлилися, вона широко відкрила рота, а потім як заверещала на все приміщення:

– Внучки!?

***

Ми сиділи в саду біля маєтку відьми, за столиком і пили чай. Повинна визнати, що це найсмачніший чай, який я пила в своєму житті. 

Відьма, яку як виявилося звати Цирцея, все намагалася накласти в тарілки сестричок побільше солодощів. Лілея ніяковіла, а Мімозі це швидко остогидло, тому вона просто тримала свою тарілку в руках, подалі від жінки.

– Ну що ж ви, мої солоденькі, їжте більше, вам лишня вага, на відміну від деяких, – присвятила погляд мені, – не загрожує. Якщо що, бабуся допоможе вам зіллячком, – і підморгнула їм. 

– Собі би цим зіллям порадила… – пробурмотіла я. 

Цирцея тільки зло подивилася на мене, після того як побачила своїх “внучок” воно припинила некультурно висловлюватися. Тепер тільки робить вигляд, що мене тут не існує.

Мені, в принципі, це підходить, але не заради цього ми сюди прийшли. І немає чого часу гаяти, потрібно почати діяти якомога скоріше.

– Мені шкода вас переривати від цікавої розмови, але в нас є справи важливіші. – втрутилася в їхнє дійство. – Вам не цікаво чому ми тут, мадам? – мені здалося, чи в неї око сіпнулося?

Цього разу відьма швидко заспокоїлася й вирішила не продовжувати нашої сварки. Вона почала додавати чимало цукру до своєї чашки, після чого взялася його довго помішувати.

– Що ж, якщо мій милий Йонас відправив вас сюди, тоді, я гадаю, щось таке трапилося, чому навіть він не зміг дати ради, – нарешті промовила Цирцея.

– Йонас? Ви про кардинала Вествуда?

– Ха..! “Кардинала”! – вона відвернулася та захихотіла про себе, але швидко припинила, звертаючись до мене: – Так, мій хлопчик має сильно довіряти тобі, якщо направив сюди. Тож я залюбки послухаю про те, що відбувається в пропащому королівстві Розочки. З того, що я чула то тут, то там… Припускаю, що нічого доброго.

Розочки? Уявити собі не могла, щоб хтось так називав жрицю. Врешті-решт цій відьмі судячи з усього кілька сотень років, тому не дивно, що вона собі таке дозволяє.