27 (1)

Нудно… Як же мені нудно! 

Я був такий щасливий, коли побачив ще одного дракона, але цей недалекий звір просто закинув мене незрозуміло куди, де немає абсолютно нічого! Все навколо біле, немає жодних предметів. Я вже довго тут блукаю, багато часу, але, на диво, відчуття голоду немає. 

З моїм появленням тут самопочуття стало трохи краще. В голові вже не крутиться, не відчуваю жари. Проте залишилася агресія. З кожною наступною хвилиною мені здається, що я вибухну, мов переспілий фрукт. 

Дракон щось розповідав кардиналу про навчання, чи то мені почулося? Я не дуже пам’ятаю, що відбувалося в кабінеті Вествуда, тільки уривками щось чув, і то не впевнений, що це мені не примарилося. 

– Дракон! – прокричав я в пустище. 

Вже вкотре він не відповідає. Невже я тут так і згину, тому що цей ящір про мене забув? 

– Агов! – знову немає відповіді. 

Цікаво, що зараз роблять кардинал та Інсен? Напевно, Вествуд зараз на службі, чи як вони це називають, а потім знову буде ходити поважно в своєму капелюсі й косо дивитися на всіх. А Інсен може зараз порається в саду, доглядає за посадженими мною і ним квітами. Або ж він виконує забаганки Вествуда, в них дивні стосунки.

Сестрички Лілея і Мімоза? Вони могли втекти до старця Рема в архіви, або в місто, якщо дуже повезло. Я помічав як вони збирають золоті монетки, які впали на землю, коли їх переносили з зали прощі. 

Деколи я їм в цьому допомагав. Пам’ятаю, як вони перелякалися, коли я зробив це вперше. Просили нікому не розповідати, тому що в них будуть великі проблеми. Чому ж це?

– Ай, бісів дракон! – знову прокричав я і знову не отримав жодної відповіді. 

Я сів на землю, від розпачу та злості на руках з’явилися драконячі кігті, ними я почав дерти землю під собою, сподіваючись, що побачу там коричневу землю, але нічого не було. Повсюди все ще було біле, жодного натяку на інші барви. 

– Якщо ти зараз же не появишся тут, я все тут спалю, бісів дракон! – знову кричав я. 

За пару секунд з’явився вітер, такий самий як в кабінеті Вествуда. Нарешті переді мною був дракон. 

– Чому від тебе стільки шуму? – позіхнув малий дракон у повітрі. – Ти заважаєш мені відпочивати… – йому зовсім байдуже на мене!

– Ти сказав, що допоможеш мені, але просто кинув не знати де! В місце, де немає абсолютно нічого! – Я хотів сказати це спокійніше, але, на жаль, не вийшло. 

– А, точно… Я хотів відкласти це на потім… – дракон висів згорнувшись, наче він спав поки розмовляв зі мною.

– Коли “на потім”? Я не безсмертний, щоб чекати тут вічність! – цей начебто родич все більше виводив мене з рівноваги. 

– І справді… Бачу твоє дорослішання проходить чудово. Але треба позбутися твого вибухового характеру… – він говорив так повільно та тихо, що мені довелося встати і підійти ближче, аби його було нормально чути. 

– То що мені робити? Сподіваюся, ти знову не зникнеш і не забудеш про моє існування, – мій голос переповнювала отрута, як я говорив. 

– Спробуй про такого галасливого забути… Якби не твій батько, я б не порушував свій спокій і надалі… Як втомлююче…

Що? Мій батько? Він знав мого батька! 

– Розкажи мені про батька! – почав вимагати я. 

– Дитя, все згодом… Зараз розпочнемо тренування. – Позіхнув він. – Ти ж хочеш якомога скоріше повернутися до своїх друзів і перестати турбувати мене, так? 

– Якби ти мене не забрав сюди і не турбував би, все було б добре, – буркнув я. 

– Справді… Ну добре, давай покінчимо з цим якомога скоріше…