23 (2)

Маленький дракон з'явився й парив у повітрі. Це дракон! Тобто він може бути моїм родичем! А може й ні..? Але ми однієї раси! Повірити власним очам не можу! Ще один дракон!

– А ви хто, дозвольте поцікавитися? – кардинал виглядав з-під руки Інсена. – Наче я не очікував гостей сьогодні.

Він, певне, хотів розгладити напружену атмосферу, проте виходило у нього, як загалом і завжди, так собі.

– Ого, північний ельф, – здивувався маленький дракон. – Я думав вони всі вимерли ще століття тому. Але байдуже… Наче це моя справа…

– Як бачите я живіший всіх живих. – Кардинал нарешті вийшов прямо до дракона. – Чим можу допомогти? 

Дракон говорив мляво, буцім його хтось змушував:

– А, точно... Я не представився. Один з трьох безсмертних – Безсмертний Дракон.

Мені це нічого не говорило. Безсмертний? Тереза розповідала, що так називають тих, хто ніколи не помирає, але… Не можу думати. Думки плутаються.

– Справді? – зі звичною зухвалістю запитав кардинал. Він йому не вірить?

– Мені по цимбалах, віриш ти мені, чи ні… Це дитинча своїм пробудженням посміло порушити мій солодкий сон, тож най буде – я допоможу йому. Однаково, на цій землі більше немає драконів.

– Тобто, як допомогти? – здивувався кардинал. – Невже ви залишитеся в Магнолії? 

– З глузду з'їхав..? Стільки мороки… Усвідомлення, що ти останній в роду ельф, геть затьмарило тобі розум, чи що? – дракон здавався злим, але навіть ця злість була вимушеною та несправжньою, нібито йому було ліньки кричати чи підвищувати голос. – На цій землі, та ще й у вашому так званому королівстві, все прогнило наскрізь. Повітря забруднене брехнею та марнославством, мені важко дихати, чесно кажучи... Для вас взагалі велика честь побачити мене. Не пам’ятаю, коли востаннє розмовляв із людьми, а тим паче зарозумілими ельфами…

Я хотів слухати й далі розмову Вествуда та дракона, але моє самопочуття все погіршувалося.

– Тоді як ви йому допоможете? Ми не хотіли би розлучатися з добрим другом, – сказане кардиналом наче й пролунало привітно, але в голосі була сталь.

– Як? Все просто. – Дракон підлетів до мене. – Я його просто заберу. – Його лапа опустилася на моє плече. 

– Але ж- – кардинал підійшов до нас, я не почув, що він сказав. 

Перед очима було все біле. Настільки, що очі відкрити було неможливо. А потім спокій і тиша…

*** 

У храмі Всемилостивого панувала тиша. Незвична ні для кого тиша. Здавалося, можна почути своє дихання та серцебиття. 

Вествуд і його помічник дивилися в одну точку, туди де щойно було два дракони. Вони зникли, просто випарувалася.

Від різкого руху рук все приладдя, що залишалося на столі, полетіло на підлогу із характерним гучним звуком. Кардинал спреся руками на поверхню, важко дихаючи. Він схилив голову та заплющив очі.

Тільки після цієї сцени шокований помічник прийшов до тями, він хотів було підійти до Вествуда.

– Нічого не кажи, – заледве видавив із себе кардинал і жестом руки попросив Інсена зупинитися. Він зробив кілька глибоких вдихів, перед тим як безпомічно вигукнути: – Чортівня! – і щосили вдарив рукою по бідній поверхні столу.

За дверима почулися кроки, хтось очевидно поспішав. Вони відчинилися – забіг один із місцевих священнослужителів, що допомагає Інсену.

– Кардинал Вествуд! Помічник Інсен! Біда! – він ніяк не міг перевести подих.

Та тільки-но кардинал підвів до того своє по-справжньому роздратоване обличчя, той вмить завмер, чекаючи, коли йому дозволять дихати.

– Ну що вже цього разу? Знову хтось “порушує спокій храму”? Чи може в озері повмирали всі риби? – іронічно спитав Вествуд, в нього й до того було достатньо проблем. 

– Гірше! Верховна жриця їде до нашого храму! – випалив з широко відкритими від страху очима хлопець. 

– Чортівня… – кардинал та хлопчина вперше почули як Інсен лається.