23 (1)

Інсен знову дав мені багато завдань… Хоча це не так вже й погано, мені подобається працювати в садку. Квітам потрібне особливе ставлення, вони хочуть індивідуального підходу, а найголовніше – турботи. 

Одного разу помічник кардинала сказав мені одну річ: "Аби стати справжнім садівником, потрібно спочатку навчитися чекати". Я її не дуже ще розумію, нібито й про квіти, але він сказав це з таким дивним виразом обличчя, наче тут є прихований сенс. 

Одні з моїх улюблених квітів – хризантеми. Я їх стільки насаджав, що, здається, їх виросте тисячі. Я бачив вже розквітлі хризантеми. Вони такі гарні, а пелюстки дуже ніжні. Сподіваюся, що і мої швидко розквітнуть.

На вулиці сонце припікало, з мене стікав піт та паморочилось в голові. Потрібно зайти всередину, охолодитися.

В коридорах храму було прохолодно, я вже сидів близко пів години там, але тіло все одно було мов розпечене, слабкість в тілі не проходила, а тільки ставала сильнішою.

– Що ти тут забув, знову відлинюєш від роботи? – над головою почув голос Інсена. – Невже так важко зробити таку малу справу? 

Інсен бурмотів на мене, а жар в тілі ставав дужчий. Голова боліла так, що готова була розлетітися на тисячі дрібних скибок.

– Ну то може вже замовкнеш!? – раптом я викрикнув на нього. – Ой… Вибач, я не хотів… Воно саме… Вирвалося… 

Луціано, ти дурень! Він ж не сказав нічого нового, буркотить як завжди. Чому ти взагалі на нього накричав? Я взагалі-то Інсена поважаю. Він навчив мене деяким речам, терпить кардинала, якого всі недолюблюють. Він сильний не фізично, як Вествуд, а морально.

Зараз він дивився на мене як на божевільного. Певне, здивований, що я накричав і тому не може і слова сказати. Чи ні? Голова гудить, не можу зібратися думками. 

– Ходімо до кардинала. – Одна фраза й помічник бере мене під руку, щоб допомогти встати. 

Я сам того не помічаю, але жар збільшується, мені геть не добре.

Коридори здаються довшими в два рази, тіло наливається свинцем, але при цьому відчуття агресії не зникає. Я немов бочка з порохом, що від маленької іскри вибухне. 

– Кардинал Вествуд, у нас проблема, – промовив Інсен, зайшовши у кабінет зі мною попід руку. – Ось, подивіться. – Я вже сидів на стільці й помітив здивовані очі кардинала. 

– Аааа, то вже час. Не найкращий звісно для нас, але ми це не можемо контролювати. –

Вествуд підвівся з-за столу й підійшов до мене, у цій рясі з каптуром він виглядав по-особливому жахаючи. Тереза сказала, що це через те, що він віддав їй свій артефакт, що приховує магічну силу й характерні риси ельфів, як ось вуха та світле волосся. І справді, тепер я набагато чіткіше відчуваю на що він здатний.

Кардинал доторкнувся до мого обличчя, схопив за підборіддя й почав крутити мою голову то вправо, то вліво. 

Це не на жарт дратувало, тому я знову зірвався…

– Досить вертіти мною неначе лялькою! – цього разу незадоволення супроводжувалося риком. Навіть я злякався себе.

– О, то ми вже встигли на новий рівень вийти. – Кардинал відпустив мене. – Можливо, це твоє минуле так вплинуло, але процес проходить надто швидко. 

– Як-кий процес? – нотки рику досі були присутні в голосі. 

– Процес дорослішання. У драконів він відбувається дещо специфічно. Мені довелося бачити це дуже давно в одного дракона. – Він встав і почав ходити по кабінету.

Інсен весь цей час стояв поруч, просто спостерігаючи. Коли я ричав на кардинала, він дещо напружувався, але ніяких дій не робив. Певно, боїться гніву кардинала. 

– Потрібно в архівах пошукати, можливо там щось буде про драконів і їхнє дорослішання. 

Та не встиг він це договорити, як посеред кабінету задув вітер, який зніс всі папери та легкі предмети.

Інсен підбіг до кардинала й сховав того за своєю спиною. Всі відчули, що щось є посередині кімнати, щось сильне, могутнє. Але тільки кардинал легенько висувався з-під спини помічника без тіні страху. 

Я ж так і залишився сидіти на стільці, сил не було навіть на те, щоб тікати від загрози. Пролунав голосний звук а разом з ним по кімнаті пройшовся спалах світла. 

– Так, так, так… І що тут відбувається?