21 (2)

Луціано повів мене цими паскудними лабіринтами кудись, як він сказав, на задній двір, тому що там більше місця. Якби він перетворився на дракона посеред місця нашої розмови, боюся, пів храму прийдеться перебудовувати. Хоча це не так вже й погано, якщо нова будівля буде виглядати зрозуміліше.

Він легко маневрував в заплутаних коридорах і за мить ми вже були на галявині, де не було абсолютно нічого. Напевне, він обрав це місце, щоб не потовкти квіти, які посадив.

Я залишилася стояти, а Луці пішов на середину. Кивнув мені головою, що він готовий.

Вже за хвилину переді мною стояв великий та могутній дракон, насичено червоного кольору. Тож він може з легкістю позбутися від дії зілля, яке йому дав Вествуд? Що ж, це дракон врешті-решт.

– Полетіли? – я вже встигла забути про ментальний зв'язок, коли він в цій подобі, тому трохи повела плечима від несподіванки. У відповідь всього лише кивнула головою і підійшла. 

Ящір опустив голову до землі, щоб я могла залізти на його шию. Не знаю, чи це природа так пожартувала над драконами, але точнісінько в переході між шиєю та спиною була заглибина, наче спеціально сідло для мене. 

– Тримаєшся? – запитав Луці. 

– Так! – мене переповнювало відчуття азарту та захвату. 

Помах крилами. Перший, в ньому було стільки сили, що мене ніби придавило до спини ящіра. Другий – вітер розплів мою зачіску. Третій – в животі залоскотало, певно від страху або ж від захоплення!

Я вхопилася за шию Луціано зі всієї сили, тому що швидкість була достатньою, щоб я зірвалася. Перший час я летіла із закритими очима, можливо боялася дізнатися на якій ми висоті і як далеко в найгіршому випадку падати. 

– Терезо, ти також це бачиш..? – З придихом запитав Луці. 

Очі мимоволі розплющилися. Ах… Невже це все реальне? 

Вся Магнолія була наче картинка в книзі, але в сотні разів детальніша і гарніша. Невеликі будинки, люди точно мурахи бігають туди сюди і вже далі зелений простір полів. Здавалося, що поля займають половину всього королівства. 

Вони були насичено зеленого кольору. Такого самого, як очі Луціано. Можливо у всіх драконів такий колір? Тому що вони під час польотів бачать таку красу? Цього я ніколи не дізнаюся, але теорія має право на існування. 

– Бачу… – нарешті відповіла йому. – Дякую, що дав мені змогу це побачити. – я притулилася щокою до його тіла і продовжила насолоджуватися чудовими краєвидами. 

***

– Терезо, попереду стіна. Можливо та, про яку нам розповідали. Кордон Магнолії, – якось занадто серйозно сказав дракон. Не пам'ятаю, коли останній раз чула такий тон від нього. 

Я припіднялася і також її побачила. Проте в око впала ще одна річ. Тепер зрозуміло, чому він так заговорив…

– Давай зупинимося на ній.

Зупинка виявилася жорсткою, Луці перепросив, все ж таки це перший його повноцінний виліт, та ще й з кимось на шиї.

Стіна виявилася настільки широкою, що всередину спокійно міг би поміститися ще один дракон. От і для чого потрібно було будувати настільки масивну споруду?

Луці легко перекинувся на людину, навіть без моєї допомоги. Коли він цьому встиг навчитися чи це справа зілля, яке йому дав Вествуд? Ми підійшли до краю стіни, який виглядав назовні.

– Не можу повірити своїм очам… – я насилу прошепотіла.

Луціано взяв мене за руку, аби підтримати. 

Вигляд кардинально відрізнявся від того, що ми бачили тільки дві хвилини тому. 

Замість акуратних будинків були похилі споруди із палиць та глини. Людей ледь ледь можна було помітити, тому що вони були в одежах кольору тієї глини на спорудах, а їхня шкіра була темною чи то вона мала природній колір, чи то через бруд. А земля… Жодної травинки, тільки одна спалена пустота.

Де-не-де чути стогони, плач дітей.

– Чому вони просто не зайдуть до Магнолії через ворота? Я їх бачив внизу – озвався дракон.

Жриця. Це точно зробила вона. 

– Тому що комусь це не вигідно, – в моєму голосі продзвеніла злість. 

Тепер мені все зрозуміло. 

– Луці. Нам час повертатися, – моїй впевненості не було меж. – На жаль чи на щастя ми ще маємо багато незавершених справ у Магнолії. 

***

– Я погоджуюся! – увірвалася до кабінету кардинала без стуку, до якого я швидко дійшла за допомогою дракона. 

В приміщенні, крім Вествуда, був ще його помічник. Дві пари очей були як блюдця від подиву, та згодом одна пара дивилася із прищуром, а друга із неабиякий інтересом. 

– Я чекаю на подробиці плану, кардинале Вествуде. – Безсоромно сіла у вільне крісло. – Зараз і все одразу.