21 (1)

Паскудство! Паскудний Вествуд і всі в цьому храмі! Ні, у всьому королівстві Магнолія! Якщо вже привели мене кудись, то, будьте ласкаві, відвести до виходу. 

Лілея і Мімоза як зникли перед розмовою з кардиналом, то вже не появлялися, хоч я гукала їх довго. І, як на зло, я не зустріла жодного працівника храму! Вони всі полягли спати чи повимирали? Напевно, друге, тому що у цьому дурному лабіринті-храмі не чути жодного звуку, крім співу пташок. Але пташки мені не підкажуть дорогу. 

Дві години. Рівно дві години я шукала вихід. Я вимагатиму мапу храму. Або ж провідника 24/7. Без них і кроку не ступлю на територію цього непорозуміння. Як взагалі можливо було побудувати такий водночас малий і величезний храм? Якщо я побачу йолопа, який вигадав цей проект, то закопаю його десь під березою на краю королівства.

– Привіт, Терезо. Що робиш? – ніби чорт з табакерки за спиною з’явився Луціано. 

Ніколи не звикну бачити його у одязі храмовників. Білий колір йому звісно личить, але одяг, який йому купила я, набагато кращий. До речі, потрібно буде запитати де він.

– Привіт, Луці. Намагаюся знайти вихід з цього лабіринту. А ти що тут робиш? 

– Працюю в саду Інсена. – Після його слів я помітила невеликі коричневі плями у районі його колін. – Вчора він розповідав мені, що зараз є час садити один вид квітів, назви я не запам'ятав, проте як виглядає насіння пам'ятаю. 

– Он як… І якого кольору мають бути квіти? – він так захоплено розповідає, що тільки бездушному стане нецікаво, що це за квіти. 

– Не знаю. Тобто кожна квітка може бути різного кольору, все залежить від сонця, ґрунту, води і як про них піклуються. За легендою, яку мені розповів помічник кардинала, квітка посаджена із любов'ю буде мати різнокольорові пелюстки. 

Я ніколи не втомлюся спостерігати за його емоціями. Он Луці щасливий, у очах спалахують вогники інтересу, а он за мить вони потемніли та наповнилися сумом. 

– Сподіваюсь, що кожна квітка буде різнокольорова, бо я вклав в них багато любові! – він зробив великий помах руками.

Що ж, боюсь уявити, що станеться, якщо все буде не так, як йому хочеться…

Це дитинча ще не знає, які труднощі нас чекають… Він живе моментом, бере від життя все, чого не міг взяти ще пару тижнів тому. І все б нічого, якби не жриця… Вона зіпсує життя, що мені, що йому, тільки щоби задовольнити власне его. Як такі люди взагалі можуть існувати..?

– Луці, ти ніколи не думав про те, щоб просто полетіти? Полетіти геть від усіх проблем, зірвати невидимі кайдани, які нас оточують, і взагалі стати вільним у всіх сенсах?

Думки, що кружляли в моїй голові останні дві години, поки я блукала цим лабіринтом, просто вивалилися на дракона. 

Луціано замислився. Він довго мовчав, настільки довго, що я відволікалася на метеликів, які кружляли поряд. 

– Терезо, а ти полетиш зі мною? – вигукнув він після великої павзи. Брови насуплені, очі зосереджені, а губи піджаті. Було відчуття, начебто переді мною стоїть зовсім незнайома мені людина.

Невже він сприйняв мої слова занадто буквально? От дурненький.

– Не смійся, я серйозно запитую!

Я заледве припинила хихотіти. Втекти разом? Ото придумав! 

…

Хоча, я би справді полетіла.

Можливо, всі мої проблеми можливо вирішити саме так, втечею. Можливо, я просто забула про цей напрочуд легкий план порятунку. Можливо…

– Так, я би полетіла з тобою, – вже без тіні сумніву, чи насмішки, дала йому відповідь. – Кудись далеко. Далеко, за стіну, якнайдалі від усіх проблем і негараздів. Я би хотіла відчути, як це бути повністю вільною, без жодного тягаря відповідальності чи суспільного осуду.. 

Знову мовчання. Кожен думає про щось своє, особисте. Я згадала недавню розмову з Ліндою. Вона теж би хотіла втекти. чи не так? 

– Тоді полетіли, – раптово видав Луціано. – Давай прямо зараз, що нас зможе втримати? Що або хто зупинить дракона у небі?

Логічно. Люди тільки-но побачать дракона – втечуть куди подалі і ніхто нас не зупинить. 

– Справді..?

– Так, Терезо, давай зробимо це.