Екстра 5 (2)

Вествуд зустрічає мене коротким кивком, як двоє служителів перед нами відчиняють дерев'яні важкі двері. Лілея та Мімоза крокують позаду, із обличчями захованими за шматками тканини, що тримають обручі, прикріплені до їхнього волосся.

Десь вдалечині лунають ударні музичні інструменти в супроводі чоловічого хору та подеколи цимбал. Ми йдемо надто повільно – так потрібно. Навіщо, щоправда, я не знаю. В мене й часу подумати немає – хтось з-за масивної колони хутко вибігає і дає мені тару із цитрусами. Постать так само непомітно ховається за клубами диму, що утворюються від ефірних олій з добре відомим мені запахом. Наш шлях освітлює сонячне проміння, яке пробивається до темряви храму через скляний дах коридору, дим та темряву.

Кардинал зупиняється на підвищені з мармуровими бильцями, оглядає мирян. Щось каже – я надто шокований, щоб слухати. Він бере половинку цитрусу із тари, яку я тримаю. Дивиться на мене. Відводить погляд. До нього підходить сьогоднішній проповідник із золотим келихом, у гравіюванні якого я помічаю символ Всемилостивого – уроборос. 

Вествуд видавлює сік цитрусу у келих, як хор закінчує пісню. Рідина стікає по його долоні. Він кладе цитрус у мій кошик. Знову дивиться на мене. Переводить погляд на кошик – на мене, і так кілька разів.

Всемилостивий, забув! Я поспіхом кладу тару з плодами на тумбу поряд. Беру з неї вишитий довгий чорний клаптик тканини. Вествуд нахиляється ближче, не відводячи від мене погляду – я зав'язую йому тканиною очі. Мої руки торкаються де-не-де його обличчя, тремтять. Не дихаю, поки не закінчую. Відходжу.

Всі замовкають.

За ними й інструменти.

Кардинал складає долоні в знак кола й починає молитву на північноельфійському. Мене дивує відсутність акценту та швидкість, хоча я й не вперше чую як він легко промовляє написані в стародавніх сувоях тексти. Раніше я про це не задумувався, але кардинали зазвичай знаються добре тільки на одному ельфійському діалекті. Дві сестри сказали, що він їх вчить західному. Цікаво, наскільки він вправний у інших?

Завершальне слово за кардиналом проспівує хор. Я знімаю з нього пов'язку, пробую цього разу зробити це швидше. Кінчиками пальців випадково торкаюся волосся, хоча старався цього не допускати. Він не реагує, знову повертається до мирян.

Ми залишаємося стояти на місці непорушно до обіду.

***

Разом із сестрами я супроводжую кардинала до молитовні. Тут він має просидіти три години. Перед тим як зайти, він обертається. Зітхає. Що? У моє виправдання – мене ніхто не попереджав, що я більше не прибираю коридори.

Двері зачиняються і решта служителів потроху розходиться. Невдовзі дві сестрички озираються одна на одну. Шепочу до них:

– Можете йти, я тут постою.

Радо махають мені руками й рушають на пошуки пригод.

Притуляюся до найближчої стіни, знімаю окуляри, щоби потерти очі від утоми. Не очікував, що стовбичити кілька годин під час служби так втомлює. Радше психологічно, але...

Озираюся навколо – зрештою мені тут стояти кілька годин. Погляд падає на двері молитовні. Я й раніше розумів, що для людей кардинал у храмі така собі прикраса, але тільки сьогодні остаточно усвідомив, стоячи поряд. Атрибут, без якого загалом богослужіння б пройшло так само. Що не скажеш про політичний вплив, який щороку через пані жрицю звісно ж зменшується, але досі як-не-як існує.

Кладу окуляри на голову, поки вони не потрібні, водночас згадуючи які повноваження у помічника кардинала, яким я від сьогодні стаю не на папері. Врешті минуло кілька місяців після закінчення семінарії.

У внутрішньому садку за вікном із дерева падає плід. Цитрус котиться по землі до моїх хризантем. Я засадив їх занадто близько, за рік-два дерево розростеться і його плоди геть понищать мої квіти. Не подумав.

Коли це трапиться, тоді й буду думати, що мені робити.

***

Після вечірньої служби він крокує до свого кабінету. Раніше я спостерігав за його ходою з тераси. Тепер йду поруч. Усміхаюся, поки не відчуваю на собі чужу увагу. Дві сестрички зацікавлено й кумедно водночас схиляють голови. В присутності Вествуда вони не дуже говіркі, але потім, я впевнений, розпитають у мене все в найменших деталях.

У кабінеті все так, як було під час мого останнього візиту. Хіба окрім свічки – на її місці стоїть кілька використаних, котрі давно вартувало би викинути. Парафін розтікся настільки, що залишив сліди на паркеті поруч столу. Я сідаю на місце, на яке мені вказують, біля шафи.

Незручно. Психологічно незручно, враховуючи всі наші попередні розмови. Кардинал цим не сильно переймається – він бере до рук перо і щось дряпає на сувої. Зрештою старий парафін муляє мені очі. Протягом години тиші хочу було підвестися кілька разів і прибрати його. Не можу себе змусити. Не знаю, чи це буде доречно у цій ситуації.

Підбираю вдалий момент, коли він перегортає сторінку записника, чи в чому він там пише, наважуюся:

– Я приберу парафін і принесу нову свічку. Скоро стемніє.

Вествуд плавно нахиляється на бильце та притуляється до спинки стільця, киваючи на знак згоди.

– Пане Бартелло, – стиха звертається до мене, коли я закінчую. – Як ви зрозуміли, що Савел брехав про те, наче це Лілея вкрала сувій?

Стаю рівно, я вже звик до компанії кардинала за час перебування у храмі, тому говорю не так невпевнено, як раніше:

– За тиждень до цього, я прибирав в архівах і побачив як, вам це вже відомо, Еміль забирає сувій, де описуються дерева з відділу, в якому раніше лежали закляття контролю. Савел кричав, буцім Лілея вкрала сувій із чарами. Занадто дивна випадковість, чи не так? Загалом, мені повезло, що слова "дерева" та "контроль" відрізняються тільки однією літерою і що Савел погано знає західноельфійський.

Я було вже задоволено хочу святкувати свій маленький тріумф і визнання кардинала. Та Вествуд ще більше кривиться. Сестрички позаду починають хихотіти. Що таке?