Екстра 5 (1)

Я розкладаю усі потрібні причандали на ґрунт. Отож, лопата – є, мотика – є, граблі – на місці, ножиці – є, лійка – є. Одягаю садівничі рукавички і надзвичайно широко усміхаюся – нарешті! Нарешті мене звільнили на один день від роботи!

У настоятеля не було ніяких завдань. Стариган коротко кинув: "Сьогодні ти вільний". І я з неабияким полегшенням вилетів із кімнати. Сподіваюся, він не сприйме це на свій рахунок. Просто я так давно не мав вільного часу, що навіть встиг скучити за відпочинком.

А сьогодні ще й така чудова погода! В Магнолії це рідкість, тож не витратити цей день на давно сплановане садівництво я ніяк не міг. Прекрасні хризантеми захиталися через легкий вітерець – гарний шанс відволіктися від жаху останніх днів. 

Я беру до рук лопату й починаю викопувати ямки для квітів. Чув, як храмовники між собою пліткували: ключника звільнено. Цього варто було очікувати, невже він справді вважав, що може довго провертати свої схеми у кардинала під носом? Ненаситність – ось, що губить таких "геніїв". Втім, якщо від них забрати цю рису, то й людини там не залишиться, а тільки оболонка із м'яса та кісток. Вони не можуть існувати без вічного почуття голоду. Але це зовсім не виправдовує те, що ключник натворив із Емілем...

Пресвятий Всемилостивий! Я прийшов сюди, аби посадити квіти, а не думати про усілякий бруд. Навіть якщо я і копирсаюся зараз у землі. Потрібно перевести тему на щось добре, на... Персики, до прикладу! Зараз не сезон, але чомусь ними запахло, наче-

– Що ти робиш? – запитує кардинал Вествуд, стоячи надто близько.

Я піднімаю до нього голову, але через сонце не бачу обличчя.

– Мені сказали, що я на сьогодні вільний, тож вирішив посадити квіти. Дозвіл отримав, не переживайте.

Зітхає. Знову зітхає. Знову його роздратував. Якщо чесно, я вже і кинув спроби догодити кардиналу. Не знаю чого – він наперед ворожо налаштований проти мене, щоб я не робив. Це не проблема, адже кінець-кінцем мені достатньо тільки дивитися на нього і бути поряд. 

Чому ж тоді так неприємно на душі, майже боляче?

– Продовжуй, що робив.

Вествуд не відходить. Я відчуваю як він пильно спостерігає за кожним моїм порухом. Відчуваю і ледве не дихаю, ніби це може щось зіпсувати. Ніби достатньо одного зайвого руху, аби розбити порцелянову чашу його уваги.

Незабаром біла хризантема радісно дивиться на нас, задоволена своїм новим місцем. Її пелюстки колихаються на пориви вітру, наче вона махає у знак великої подяки.

– І коли тобі набридне? – запитує кардинал, що досі не пішов. Він хоче пропустити службу?

– Що саме, пане? – я досі не бачу його обличчя через сонце.

– Гратися у священнослужителя.

Холодна інтонація змушує здригнутися. Он якої він про мене думки.

– Я не граюся, – заледве розтулюю вуста. – Не розумію, з чого ви це вирішили.

Хмари затуляють ранкове проміння і ми зустрічаємося поглядами. На його обличчі видніється роздратування, але таке, якого я ще не бачив. Справжнє. Сильне.

Я нервую. Нервую так, як нервував на весіллі сестри, не маючи змоги щось вдіяти. Коли її видавали заміж без згоди, коли надто старий чоловік дивився на неї, а вона – на мене, шукаючи порятунку. Якби я тоді... Так, зараз не про це.

– Вам подобаються хризантеми? – запитую, щоб відволіктися від потоку думок.

Він насуплює брови:

– Хто тебе вчив саджати квіти?

– Ніхто, пане. Чесно кажучи, я це роблю вперше. Все так погано? – насилу усміхаюся.

– Ще гірше.

– Тоді не допоможете?

Вествуд кривиться. Я подумки теж, адже знову бовкнув, що подумав.

– Не забувайтеся, пане Бартелло, хто перед вам стоїть.

Він робить зневажливий порух руками та йде. Я проводжаю його спину поглядом, поки та не зникає за дверима, до останнього сподіваючись, що він обернеться.

Кардинал не обертається.

***

Наступний день я, як і завжди, починаю з походу до настоятеля. Старий служитель ліниво переводить на мене свою увагу, відриваючись від купи паперів, з якими він тепер має розбиратися поки не назначать нового ключника.

– Що ви тут робите? – запитує.

Я кілька разів кліпаю очима. Він жартує? Помічає, що я не знаю, що відповісти, тому говорить перший:

– В мене немає для вас роботи.

Вертає до своїх паперів. Думаю: а в кого для мене робота є? Дожився, шукаю у храмі того, хто б міг дати завдання. Торкаюся окулярів. Йду-но подивлюся на результати свого садівництва.

За день у внутрішньому дворику мало чого змінюється. Панянка, що продала мені квіти, сказала: "Аби стати справжнім садівником, потрібно спочатку навчитися чекати".

Однак, відсутність результату геть не заважає насолодитися висадженим мною ансамблем із хризантем різних кольорів. Які вони всі прекрасні! Присідаю, хочу понюхати одну них.

– Пане Інсене! – вибігає з дверей мокрий від поту Еміль.

Дістаю лійку, яку попередньо підготував. За квітами варто доглядати щодня.

– Не кричи. Щось трапилося?

Поява хлопця мене дивує – ми розмовляли тільки один раз. Знову Савел щось утнув? Кардинал чомусь вирішив його залишити у храмі, але на все є свої причини, чи не так? Юнак відповідає:

– Чого ви тут?

Торкаюся своїх окулярів.

– А де я мав би бути?

– На богослужінні! – кричить. Добре, що ми не всередині, там би таку поведінку не стерпіли.

– Вони знають, що я на нього не ходжу, адже-

Я не встигаю договорити – Еміль швидко перебиває:

– Ви ж помічник кардинала! Він вже з пів години чекає, коли ви доєднаєтеся.

"В мене немає для вас роботи."

Впускаю з рук лійку і та котиться по траві. Тільки не кажіть, що–