20 (2)

– До чого ви ведете?

– Що вам відомо про світ за межами вашого маєтку? Я маю на увазі країну, в якій ви живете, Магнолію.

Відкриваю рот, аби щось сказати, але розумію – нічого. Я досі не прочитала жодної книги на цю тему.

– Окрім політичного устрою, небагато… – насилу виплутуюся з болота ганьби.

– Я так і підозрював. Насправді, багатьом не відомо про Магнолію нічого. Аристократи занадто довго ховаються у своїх величезних маєтках і розбудовують життя виключно там, подекуди навідуючись одне до одного. Якщо ж це триватиме й далі, якщо їхні очі тільки бачитимуть золото – Магнолія паде. Її економіка в ганебному стані, ресурси закінчуються, а що вже казати про культурний розвиток, який тільки уповільнюється через ізольованість від інших країн.

Заледве слідкую за ниткою сенсу, який кардинал вкладає в слова. Батечко, чого ти не найняв мені репетитора з економіки та політології? Точно, жінкам заборонено, як любить повторювати Марлін, турбуватися про такі дурниці. Сама дурна, та ще й іншим не дає навчатися.

– Хіба ж це не обов’язок королівської родини? Слідкувати за такими речами..?

– Обов’язок. – Посміхається. – Але невже ви справді думаєте, що королівська сім’я керує Магнолією?

– Ви хочете сказати..!

Бути того не може. Ворог, з яким я зіткнулася, набагато сильніший, ніж я могла собі уявити.

– У жриці є схожі вміння до ваших сил. Сили омани та вміння заволодіти будь-яким серцем з першого погляду.

Перед очима промайнула картина Луці, який на дні народженні принцеси наче забув про мене і пішов до жриці. Тоді я виправдала це тим, що він після довгої розлуки зустрів жінку, яку вважає матір’ю.

– Навіть дракона? – запитую.

– З драконами виникають ускладнення. Кінець-кінцем це сильні магічні істоти. У їхньому випадку потрібна жертва.

Жертва..! Тобто я. Круг замкнувся. Он чому моє спокійне життя було зруйнованим. Ця жінка вирішила пожертвувати мною, аби заволодіти драконом. Як жорстоко. Раніше мені здавалося, що такі егоїсти існують тільки в книжках. Але…

– Але чому вона обрала саме мене?

– Я припускаю, що ви… – Вествуд фокусує погляд на людині позаду мене, я обертаюся і зустрічаю Інсена, що киває в знак привітання. Він стоїть на достатній відстані, щоб не чути розмови, тож кардинал продовжує: – Думаю, у жертву має бути принесена людина зі схожими магічними здібностями. Мені потрібно йти, пані Терезо.

– Заждіть! – хапаю його за рясу.

Не можу відпустити його зараз. Занадто багато запитань! Однакові магічні здібності? Звідкіля їй це відомо? Вона відчуває? Яким боком? Ми ж ніколи навіть не бачилися!

З царини підсвідомості виринули слова, які я ніколи не забуду, слова, виточені у мої пам’яті на віки, те, що жриця мені сказала перед смертю: “Дякую за все, Терезо”.

Цього разу Вествуд не кривиться, він бере мою руку в свої долоні й нахиляється, шепочучи мені на вухо. Така не властива ельфа поведінку збиває з пантелику і змушує мене відволіктися від жахів минулого. Що відбувається?

– У вас є час до завтра. Я можу допомогти вам покращити магічні здібності, але перед цим прошу вас визначитись, чи справді воно вам потрібно.

Чи справді воно..?

Кардинал знову невластиво йому щиро усміхається, наче ми добрі друзі, і крокує до Інсена, який роздратовано зиркає на мене. Чи мені здалося? Після цього вони перекидаються кількома словами і обличчя помічника темнішає. Чого я почуваюся використаною, Всемилостивий?

Заждіть-но, як тепер мені вийти з цього храму!?