20 (1)

На вулиці парило. Кожен крок в довжелезних коридорах храму мені вдавалося зробити все важче, а віяло геть ніяк не допомагало впоратися зі спекою. Я й подумати не могла, що ця споруда настільки велика і, аби добратися іншої частини, потрібно блукати лабіринтами з кілька хвилин. Якби не Лілея з Мімозою, я б ніколи насправді не знайшла це місце: невеличку галявину, заховану в затінку височезної стіни храму.

Кардинал стояв межи мармуровими колонами, перед фрескою з дивним зображенням. Коли Вествуд обернувся до нас – дві сестрички зникли, мовби їх не було. Я зробила ще кілька помахів віялом, перевела подих і підійшла.

– Пані Терезо, не буду брехати, що радий вас бачити.

Чоловік зі спокійним виразом обличчя повернувся до споглядання фрески. Так, Терезо, ти направду звикла до його паскудного характеру та принижень. Що ж, принаймні він не юлить та бреше як раніше.

– Навзаєм, – коротко кинула кардиналу, переводячи погляд до намальованої на стіні картини.

На фресці зображувався давно знайомий мені символ дракона, що пожирав свій хвіст – уроборос. Він оточував три інших сфери різного кольору під якими писало щось не нашою мовою.

– Мені давно було цікаво, – запитала його, адже він однаково мовчить, – чому в храмі так часто трапляється цей символ дракона?

Вествуд усміхнувся, рушаючи вздовж колон. Я покрокувала за ним.

– Дивно, що ви помітили його, – невдовзі заговорив кардинал. – Адже подейкують, що на уроборос звертають увагу або просвітлені послідовники Всемилостивого, або ті… – він мигцем зиркнув на мене, завершуючи речення пошепки: – Хто з його волі повстав з мертвих.

Я застигла на місці. Він, звісно, всезнаючий ельф, який прожив невідомо скільки років, але здогадатися про таке..!

Вествуд зареготав.

– Жартую, пані Терезо. Я не вірю в ці дурні байки.

Не буду спростовувати, або підтверджувати його здогадки, а просто ніяково усміхнуся. Всемилостивий, дякую, що він такий пихатий та зарозумілий! 

Ми приходимо до старої альтанки, на столі в якій вже готовий чайник із сервізом. Довкола немає ані душі. Раніше я б могла запереживати, що кардинал збирається мене вбити, але Луці має рацію – він би це вже давно зробив, та поки в нас є спільний ворог.

Ельф розсідається на лавці та граційно бере до рук чашку. Тепер мені зрозуміло, чого він такий манірний – походження. Виходить, що Вествуд не з Магнолії, але тоді звідки?

– Перейдемо відразу до справ, – зітхає кардинал, докидуючи собі в чашку чимало цукру. – Ваші сили працюють на тваринах?

– Перепрошую? – до такого я не була готова. Він кривиться. – Я ніколи не пробувала, та й навіщо?

Далі гірше – Вествуд закидує мене питаннями, на які я геть не знаю відповіді:

– Скільки триває ваша здібність після використання? Мені потрібно знати з точністю до секунди. Можете змусити людину здолати її страхи? Пробували запитувати абстрактні речі? Що відповідали? Зрозуміло, не пам’ятаєте. На що я тільки сподівався! На скількох людях ви зараз можете максимально використати свої сили? А якщо водночас? В сенсі, не пробували?!

Від такого тиску в мене закрутилося в голові. З кожним питанням його голос підвищувався все більше, а від гарних манер під кінець і сліду не залишилося.

– У мене не було часу! – нарешті знаходжу виправдання.

– Не було часу?! Це питання вашого життя та смерті, а у вас не було часу?! Ви, певне, жартуєте, пані Терезо! Як ви збиралися долати жрицю? Невже думаєте що недодракона, який геть не орієнтується у світі, достатньо? Думаєте, він справді піде проти своєї любої матін–

– Достатньо! – не витримую я і вдаряю руками по столі від роздратування. Тут питання задавати маю я, взагалі-то. – Ви так і не розповіли минулого разу, чому жриця взагалі хоче, щоб Луціано зжер мене!

Порцелянова чашка клацає, вдаряючись в блюдце, коли Вествуд вертає її на місце. Він складає руки на грудях і відхиляється назад, мов роздратована дитина.

– Тц, добре, – через силу видає Вествуд. – Ви маєте рацію…

Він знову додає до свого чаю цукру, робить кілька ковтків і, врешті, продовжує:

– Вам ніколи не здавалося дивним, що люди зовсім не критикують жрицю Розалін. “І на сонці є плями”, як вони люблять казати, але не на жриці. Тільки-но вона заходить у будь-яку кімнату – вся увага переходить до неї. Навіть собаки й птахи не можуть звести погляду зі жриці, коли її бачать, а наказ пані – однаково що закон.

По спині пробігли мурахи, я згадала про день доленосного балу і як всі, мов зачаровані, миттю погодилися віддати невинну дівчину драконові, про існування якого навіть запитань ні в кого не виникло.