19 (1)

– Потерпи ще… – я витягла черговий камінець зі шкіри на спині агента. – Залишилося буквально трохи… 

Надто зосереджена на кропіткій роботі, я геть забула про час. Хотіла було покликати цілителя, але на вулиці давно настала ніч. Та й чим скоріш потрібно забрати неналежні до людського тіла предмети з Гілберта, щоб не почала розвиватися якась інфекція. В книзі цілительства, яку я читала ще у юності, писали, наче тканини шкіри зростаються досить швидко, тому я працювала так хутко, як могла, боячись, аби каміння не зникло у його спині на очах.

– Ай-ай-ай, пані Терезо, постривайте! – я витягнула пінцетом ще один великий камінь, що як на зло застряг глибоко і наче був ідеально круглої форми за яку не могло зачепитися приладдя в моїх руках.

Агент повернувся в пів оберту, його руки схопили мої і наші погляди зіткнулися. Ніколи не помічала, але його очі такого насиченого чорного кольору… Вони наче безодня, подивишся у неї – і у відповідь безодня подивиться на тебе. Цікаво, це його природній колір очей?

Гіл розглядав моє обличчя так само як і я його. Наче бачить мене вперше. Що він намагається там знайти? Напевно, все одразу і водночас нічого. 

– Пані Терезо… Вибачте, я… – він говорив пошепки, але не відсторонювався. 

– Все гаразд... – щось чарівне було в цьому моменті. Мені не хотілося щоб він закінчувався…

Але стукіт в двері вирішив все за нас. За ними почувся неприємний голос Марлін, ну звісно, хто ж ще міг все зіпсувати, окрім однієї негідниці-покоївки. Як на мене, у неї є радар, який з точністю до секунди дозволяє з’являтися у невдалий момент. 

Гілберт розвернувся у попереднє положення й замовчав. Моє лице нагадувало за кольором стиглий буряк, що ось-ось лусне від перенавантаження.  

Дихання пришвидшилося, наче я бігла навкруги маєтку пару кругів. Напруга повисла в кімнаті.

– Пані Терезо, ви як завжди ведете себе не як справжня пані! Хіба можна юній пані залишатися в одній кімнаті з напів оголеним чоловіком? – Всемилостивий, даруй мені терпіння. Вона ще не встигла й трьох кроків зробити, як з її роту полилося купа непотребу. – Ще й не відповідаєте на стукіт, хтозна чим ви тут займаєтеся.

Вся чарівність недавнього інциденту зникла, наче її й не було. Тільки от рум’яні щоки Гілберта могли виказати, що між нами щось щойно трапилося. 

– Тебе це вже точно хвилювати не має, знай своє місце. Якщо я не відповідаю, то це означає, що я не хочу тебе бачити, – різко вказала Марлін на її місце, проте від цього. як горохом об стіну – вона все пропускає повз себе.

– Ох, юна пані, як ви можете так говорити зі своєю найкращою служницею? – з напускним подивом поцікавилася Марлін.

– Це відколи ти – найкраща служниця? Маєш добрий талант присвоювати недоречні собі титули, – відповіла я в тон їй. 

Гілберт трохи підійняв голову в німому подиві, начебто він спостерігав за словесним поєдинком, переводив погляд то на Марлін, то на мене. Впевнена, йому зараз дуже не комфортно. Або дуже цікаво. Хто зна, що відбувається в його голові. 

– Ось подивіться! Ви залишили в спині бідолахи так багато камінців, невже потрібно запросити цілителя, щоб той перевірив ваш зір? – відьма стала за моєю спиною і зовсім не тонким пальцем показувала на залишки каміння в спині агента.

– Ох, не потрібно хвилюватися. Я спеціально ще не чіпала їх, щоб одній недолугій жінці показати як я чудово справляюся з цим завданням! - в тон нахабі відповіла я. 

Вона перекосилася в обличчі. Так тобі й треба, стара відьмо!

Марлін набрала повні груди повітря, готова в будь-яку мить виговорити все неприємне й огидне. Агент різко повернувся до мене і, розгнівано дивлячись на Марлін, вже також хотів розпочати свій монолог.

– Та як ви взагалі смієте так розмовляти з пані! – не змусив довго чекати. Взагалі, я думала, що він бистріше втрутиться в нашу сварку, все ж таки він дуже вірний своїй господарці, себто мені.

– Терезо! – В кімнату увірвався барон Родрігез, важко дихаючи, з нього стікав піт.

О ні! Батько наче поїхав кудись по справах, що він тут робить?