Екстра 4 (2)

Під вечір холодає – середина осені. Я підмітаю листя з мармуру, збираючи те до кількох невеликих купок. Поки не дує вітер, викидаю його. Тепер і тут чисто!

Другий місяць мого перебування у храмі. Я вже звик до своїх обов'язків, вони подеколи навіть приносять чимало задоволення. Якби ще не ті проблеми із Савелом, пані Боско та їхніми залаштунковими ігрищами – я був би найщасливішою людиною на землі.

Чи справді я йду за вірним слідом? Варто подумати про мотиви. Яка користь їм обом від того, що Лілею могли звинуватити у крадіжці стародавніх письмен? Чого цим можна досягти? Вони вважають, що кардинала можна було б так шантажувати? Щоб що? Цього недостатньо, аби позбавити його титулу, якщо це їхня ціль, що малоймовірно – панянка закохана у Вествуда.

Ще можна було в виграти час до наступної ради кардиналів, яка ось-ось має відбутися. Вони хотіли відволікти його від чогось більшого? Перевести увагу на цю ситуацію? Для чого?

Що?

..Закохана? Дивлюся собі під ноги – вона справді ходить сюди кожен день дарований нам Всемилостивим... Треба буде потім запитати чим ж пані Боско займається і звідкіля в неї стільки вільного часу.

– Ви сьогодні не їли?

– Виглядаєш гірше, ніж зазвичай.

Розплющую очі – переді мною дві добре знайомі мені сестри. Ще цього не вистачало.

– Хіба кардинал не казав вам зі мною не розмовляти?

– Пан Вествуд у молитовні, – пояснює Лілея.

– З чого б йому вирішувати з ким ми можемо спілкуватися? – зауважує Мімоза і простягає мені пакунок з їжею.

– Що це?

Вона кривиться, точно як Вествуд. Позаочі дехто називає їх його позашлюбними доньками. Я знаю, що це повна дурня, але він зрештою їх виховав.

– Їжа, не бачиш? – кладе на лавку бутерброд Мімоза, коли Лілея сідає поряд.

– У знак подяки.

"За що?" – було вже хочу запитати, але згадую. Добре, що вони не перейняли синдром вічної зради від кардинала.

– Немає за що. – Вертаю думками до нагальної проблеми, поки дві сестри поряд б'ють байдики.

– Ти непогано справляєшся, – невдовзі зауважує чорнява. – Вествуд думав, що на другий тиждень загнешся від роботи і я, чесно кажучи, також.

– Мімоза!

– Що? Ти сама казала, що нам варто з ним поговорити!

– Не про це ж.

– Я пробую почати розмову. Ти казала, мені треба повчитися це робити.

Спостерігати за їхніми суперечками, звісно ж, цікаво, але скоро мені потрібно знову вертати до роботи. Сьогодні я ще маю прибрати залу для читання.

– То про що ви хотіли зі мною поговорити?

Обидві дівчини водночас обертаються на мене.

– Лілея сказала, що сувій, який їй дав той пришелепкуватий був не про якусь стародавню магію, а про дерева.

– Ви знаєте ельфійський? – дивуюся. Жінкам у храмі заборонено вчитися.

Дівчата переглядаються одна на одну та коротко кивають в унісон. Лілея стиха розповідає:

– Кардинал у вільний час вчить нас.

– Каже, що знання це сила, – підхоплює Мімоза.

Я про себе сміюся. Інші кардинали якби зачули таке – назвали б його єретиком.

– Що ж, вітаю – ви знаєте ельфійський краще за пересічного священника. Не кожен може помітити цю помилку.

Лілея відвертається – я перехвалив?

– То ти знав? – запитує її сестра.

– Звичайно ж.

– То чого ти нічого не робиш? Хіба не варто було б докласти це Вествуду?

– Варто, але зараз не час. Недостатньо доказів.

Лілея розгублено не встигає за перебігом розмови, поки Мімоза з легкістю підмічає найважливіше.

– Однаково не розумію, – втрачає терпець після розпитувань дівчина. – Очевидно, що він хотів витурити мене з Лілеєю з храму.

– Очевидно, – киваю. – Але що з того? Навіщо це йому?

До цього роздратована сестричка нарешті задумується. Тоді Лілея вступає в розмову:

– Це те, про що я хотіла б вам розповісти, Інсене. Коли кардинал був у молитовні, десь за тиждень до того, як все відбулося, ми з Мімозою гуляли храмом і в певний момент розійшлися. Тоді я побачила... Двох людей, власне, одного ви маєте знати – наш ключник, а друга, жінка, вона була одягнена у зелену сукню із гербом у вигляді троянди на рукаві...

Боско. Або ж сама панянка, або хтось із їхньої прислуги. Чарівно, я відніс гроші тому, хто може виявитися головним винуватцем у цій пригоді. І щуку кинули у річку...

– Цей старий нас терпіти не може, ще й димить багато, – помічає зупинку в розповіді Мімоза.

– Так, він накричав на мене і сказав, щоб я нікому не розповідала, інакше...

– Чого ж вам боятися, якщо ви під захистом кардинала?

– Ви праві, але ми однаково не можемо про це розповісти пану Вествуду... – Лілея відводить очі. Що таке?

– У нас будуть проблеми, якщо він дізнається, що ми не чекали його біля молитовні, а ходили хто зна де.

***

Задля спортивного інтересу я відразу ж рушаю до архівів. Перевіряю полиці – сувій про дерева тисячолітньої давнини на місці. Слава Всемилостивому, якби ключнику хотілося від мене позбутися, він би вже скористався цим. Та, думаю, тут все набагато складніше.

Родина Боско. Родина, з якою жодної справи не вирішиш, не маючи чималу додаткову суму грошей, яких радий позбутися. На біса вам потрібно у храмі..?

Сувій із магією контролю потрапляє мені на очі. Он воно що! Он на що натякав старець Рем. Імпортний чай, щоб його!

Хтось відчиняє двері і поспіхом рухається до відділу, де колись лежав сувій, що зараз у моїх руках. Я впізнаю цю постать.

– Не думаю, що ми встигли познайомитися.

Юнак підстрибує, коли я зачиняю двері та притуляюся до них спиною. Священник, якого я першим побачив, як він забирав письмена про дерева, що потім красувалися в руках Савела. Потрібно було б починати з нього, але мені не відоме навіть його ім'я.

– Щось шукаєте? – показую потрібний згорток.

– П-пане Бартелло, мене змусили! Будь ласка, змилуйтеся!