Екстра 4 (1)

Вночі храмові коридори взагалі не схожі на себе зранку. Наче я ходжу зовсім іншою будівлею. Те саме стосується і тераси, на яку я щодня... Неважливо. Зараз з неї тільки видно вогник у вікні кабінету кардинала навпроти, яке визирає на внутрішній дворик. Сподіваюся, він не заснув і залишив свічку поодиноко горіти в темряві, яка огорнула храм Всемилостивого.

Мій погляд падає на зів'ялі квіти під його вікном. Так, із садком потрібно щось негайно робити, старець Рем не помиляється – вночі його стан видається ще гіршим, аніж в обід під сонячним промінням. Мало би бути навпаки.

– Пане Бартелло? Чим ми заслужили на таку честь? – запитує чоловік, саме до якого я й прийшов.

Непримітна, але одна з найважливіших посад у храмі – ключник. Відповідає за питання з поселенням священників, їжею та загалом станом будівлі. Чи не забагато повноважень для такого старця?

– Починається дощ, можливо, краще увійти всередину? – питаю в нього.

Старий шкіриться.

– Не думаю, що в нас буде настільки довга розмова.

– Як скажете. – Сідаю навпроти на лавку, ключник запалює трубку – перевіряє мою реакцію.

Я мовчу, один із моїх братів теж поціновувач тютюну, запах мене не відлякує. А ось якби храмовник зробив це у присутності кардинала – тоді я б не терпів.

– Мені завжди подобалися такі священники як ви, пане Бартелло.

Він видихає неприємний клуб диму мені в обличчя.

– Такі?

– У народі б сказали "не правильні". – Показує всі свої гнилі зуби. – Тож не дивно, що вас прийняли.

Вествуд – кардинал вже п'ять років, але за цей час він нікого не обрав собі в помічники, якщо не рахувати мене. Цікаво, чому? Я питав раніше пресвітера в семінарі. Він тільки знизував плечима: "Не знайшов нікого, хто б міг йому підійти".

Хто б міг йому підійти... Саме ці слова підштовхнули мене на рішення, про яке я зовсім не шкодую. Навіть якщо мені доведеться прибирати коридори до кінця свого життя – бачити його щодня тільки о сьомій, як його довга мантія тягнеться по храмовій мозаїці, вирізняючи тільки його серед інших служителів, відчужений погляд опущений під вагою відпові-

– Не робіть такий вираз обличчя, по ньому все видно. – Я вкотре відволікаюся на власні думки. Картаю себе. – То, знову повторюся, чим заслужив честь?

Ключник Лібер, подейкують, живе у цьому храмі ще з часів його створення. Деякі священники вважають, буцім він місцевий дух. Я такій маячні не вірю, але й сприймати цього старого вовка несерйозно не збираюся. Він – набагато страшніший за Рема, якщо говорити про вплив і скільки йому відомо.

– Священник Савел. Можете розповісти щось цікаве?

Знизує плечима.

– Дурний, молодий – хіба інакші сюди приходять?

Мене не це цікавить і ключник все розуміє. Дістаю з-за поясу гроші. Неприємно, але в мене немає часу ходити по знайомих хлопця, щоб бодай щось дізнатись.

Лібер озирається – бере мішечок, відкриває, зазирає, шкіриться.

– На відміну від решти місцевих священників, цей – амбітний. На минулій службі я бачив, як він весело щебетав із донькою з родини Боско. Вам про них краще за мене відомо.

Потрохи накрапає дощ, забруднюючи скло моїх окулярів. Звісно, відомо – графська родина, що займається імпортом товарів в Магнолію. Але що з цього?

Ключник помічає моє спантеличення, додає:

– Нещодавно я чув, як група його друзяк говорила про якісь перспективи і, – говорить тихіше, ніби стіни мають вуха, – хто ж може стати наступником кардинала.

Перепрошую? Пан Вествуд виглядає здоровішим за будь-кого з них. Єдиний спосіб позбавити його титулу – анафема. Не думаю, що для цього легко знайти привід.

– Група його друзяк? – хто дозволяє собі таку зухвалість?

– Останні новенькі, прийшли після вас, бо в нас був недобір по служителях. Здається того молодого хлопа звали Еміль…

***

Зранку я, знову геть не виспавшись, беруся до своїх обов'язків. Ледве встигаю на обідню літургію, яку раніше радо пропускав, виправдовуючись справами. Воно того однаково не варте – кардинала можуть побачити тільки ті, хто стоїть попереду натовпу, а зазвичай це найщедріші миряни.

По завершенню юрба не розходиться. Я виглядаю потрібну людину з підвищення. Не вона, не вона – знайшов!

– Пані Боско, не пошкодуєте для мене кілька хвилин?

Брюнетка кидає на мене підозрілий погляд, швидко махаючи своїм зеленим віялом. За кілька миттєвостей вона мене впізнає:

– Герцог Бартелло! Це справді ви! А я до останнього не вірила, що ви вирішили податися у ченці.

Я подумки зітхаю. Таким панянкам притаманно молоти недоречні зауваження і бути в курсі всіх останніх пліток, але не більше. Її справді варто підозрювати у чомусь?

– Що ж, радий, що здивував вас. Але пані має бути відомо – родина позбавила мене мого статусу.

Вона фиркає:

– Тільки де-факто. Ще не було королівського наказу. Принаймні, я не чула про нього.

– Ви праві, панно. – Сподіваюся не на довго. – Я не знав, що тутешні аристократки настільки віддані вірі, що відвідують наш скромний храм ледь не щодня.

Вона відводить погляд, складає віяло. Когось шукає? Зиркаю до того місця, куди вона дивиться – добрий ранок, Савеле.

– Як я можу пропускати службу, яку веде кардинал Вествуд?

Люди поряд із нами поступово розходяться.

– Справді, в нього непогані проповіді. – Я їх ніколи, щоправда, не слухаю.

– Непогані? – Боско обурено на мене витріщається. – Вони – чудові! Чуттєві! Неймовірні! Непогані? Пане Бартелло, у вас все в порядку зі смаком?

Он воно що. Кому, як не мені, розпізнати це почуття серед інших? Панянка закохана. Можу зрозуміти чому. Відчуваю тягучий та неприємний біль – з чого це? Потрібно зібратися, Інсене.

– Це через те, що я сьогодні запізнився і не почув проповіді. Не розповісте, про що вона була?

– Наступного разу приходьте раніше. А тепер, перепрошую. – Вона киває мені головою перед тим як піти до нашого спільного знайомого.