Екстра 3 (2)

Рутинно минає ще тиждень. Сьогодні мене знову призначили до архівів. І вони знову у паскудному стані. Місцевим храмовникам було б непогано чергувати у прибиранні, щоби ті навчилися цінувати порядок, заради всього святого! Добре, з чого б по-

– Як ти смієш! – лунає з коридору.

Я визираю з архівів. Бачу: храмовник силою тягне одну із сестер, які служать кардиналу. Вона не опирається, але очима шукає порятунку. Помічає здалеку мене. Червоні очі – Лілея.

– Зараз я розповім все старцеві Рему! Подивимося, що він скаже на те, що якась дівка краде священні письмена з його архіву!

Старець Рем – наглядач архіву, якого я ніколи не бачив. Він що, справді існує? Втім, зараз не до цього. Пані Лілея плаче. Не думаю, що вона б стала щось красти, чи не легше їй попросити кардинала допомогти, якщо вже на те пішло?

Чоловік, який кричить, махає у вільній руці сувоєм із знайомим мені малюнком на печатці – приїхали. Або молодий священик повернув те, що забрав тиждень тому в архіві і це дуже вдалий збіг обставин, або ж він нічого не повертав. Я не вірю у випадковості.

– Що тут відбувається? – виходжу врешті з кімнати.

– Ти хто так-

– Пане Бартелло. – Злегка присідає у привітальному жесті Лілея, свідомо допомагаючи своєму кривднику.

Торкаюся оправи окулярів.

– П-пане помічник! – нарешті доходить до нього. Він смикає Лілею до мене, тримаючи її за передпліччя та репетуючи: – Ви не повірите, ця паскудниця-

– Як тебе звати? – обриваю чоловіка на півслові. Я давно не використовував цей тон голосу, який отримав від батька: – Хіба пане священник не знають, що храм Всемилостивого любить тишу? 

Добре, що він чи то занадто дурний, чи то просто боягуз. Всім відомо – у мене немає сили у цьому місці, незважаючи на посаду. Чоловік послаблює хватку на руці Лілеї, випрямляється.

– Мої брати називають мене Савелом, пане. – Прокашлюється. – Я займався своїми справами, досліджував святі письмена, як бачу – ця паскудниця ховає до рукава сувій! Думаю, якщо це якась маячня, то ще можна пробачити, але це – не повірите – письмена про чари контролю!

Він простягає сувій до мене. Я роблю вигляд, що бачу його вперше, розгортаю – переді мною текст про ландшафт західного лісу та які там високі ростуть дерева. В західноельфійському діалекті слово "дерево" та "контроль" схожі за написанням, тож недарма я не пропускав уроки в семінарії.

Роблю серйозний вигляд обличчя.

– Це я наказав пані Лілеї віднести даний сувій кардиналу. – Віддаю його дівчині, яка не на жарт дивується. – В цьому є проблеми?

– Пане Бартелло! Невже ви жартуєте? Хіба вам не відомо – жінкам не можна торкатися святих письмен! Я буду змушений докласти це старцю Рему!

Подумки знову зауважую – як добре, що я не пропускав уроки в семінарії.

– Письмен не можуть торкатися миряни і ті, хто не належать до храму Всемилостивого. Якби пан Савел був уважним до слухання, то знав би, що верховна жриця надала Лілеї та Мімозі такі повноваження.

– Шо за маячня, жінки не-

– Якби жінки не могли торкатися письмен, то хіба б був найбільший склад сувоїв у храмі жриці? – добиваю його фінальним аргументом, але він не виглядає переконаним і сильніше стискає руку дівчинки. Нахиляюся ближче та говорю стиха, щоб вона не почула: – Чи можливо старцю варто розповісти, що цей сувій зник ще тиждень тому?

Савел біліє, відпускає Лілею, щось бубонить собі під носа та йде геть. Що не дивно, у храмі збирається чимало слабкодухих людей. Такі як я, до прикладу.

– Я-я нічого не крала, – видає Лілея, простягаючи мені сувій, як постать священника зникає за рогом.

– Знаю. – Беру його до рук, її обличчя світлішає від полегшення. – Де твоя сестра? Я жодного разу не бачив вас поодинці.

– Зараз кардинал в молитовні, тож ми можемо побродити храмом. – Вона усміхається. – Дякую, пане Бартелло.

– Не зважай. – Знімаю окуляри через втому. Не люблю такі випадки, вони нагадують про моє життя в герцогстві... – І припини до мене так звертатися. Просто Інсен.

Лілея спантеличено нахиляє голову, ніби не впевнена у почутому. Якщо до цих сестер ставилися, як Савел зараз, то не дивно, що така дружня поведінка з мого боку її бентежить.

Лілея раптово ще більше розпливається в усмішці.

– Добре, Інсене! – присідає, прощаючись. – Мені вже час йти, до зустрічі!

До зустрічі, подумки прощаюсь я. Час йти? Не бачу тут ніяких годинників. Що ж, мені теж варто повертатися до архіву і поставити цей сувій на місце.

– Стільки ґвалту і все заради чого?

Я підстрибую на місці. Позаду мене стоїть невисокий стариган із бородою. То он чому Лілея побігла геть? Я б теж не на жарт налякався.

– А ви..? – не знаю як сформулювати запитання, він виглядає старше за мого батька.

– Ці діти люблять називати мене старцем, та хіба я схожий на старого? Ха-ха-ха.. – сміх перетворюється на кашель. Старець Рем! То він і справді існує. – Не хочете чаю?

Старець веде мене сходами до напівпідвального приміщення. Там відчиняє двері до затишної комори, де ставить чайник на плиту. У кімнаті немає де й кроку ступити – всюди розкидані розгорнуті книги, що тільки інколи складені одна на одну. Я ледве не збиваю книжкову вежу по дорозі до стільця.

– Я ще раніше хотів зустрітися із людиною, що привела мої любі архіви до такого чудового та чистого вигляду. Дякую за вашу роботу, пане вікарій.

Вікарій? Так називають помічників, які досить ймовірно стануть наступниками кардиналів. Хіба це доречно..? Старець нічого не плутає?

– Але мій розклад дня все ніяк не збігався з вашим... Тому доведеться сьогодні лягти спати пізніше.

– Зараз ще ранок, хіба ні? – не витримую, аби не спитати.

Старець Рем сміється.

– Вам, певне, ніхто не розповів – цей храм живе за двома циклами: ранковим та вечірнім. Декого можна зустріти тільки вночі, адже зранку ми спимо.

У мене виникає здогад щодо причини: