Екстра 3 (1)

Кілька годин непомітно проминає в архівах і на вулиці встигає стемніти. Я закінчую сортувати стародавні ельфійські письмена, після того як повитирав пил на найвищих полицях та протер скрипучий дубовий паркет.

Через безлад здавалося, ніби сюди ніхто не заходив роками, але тепер все інакше – тепер ця кімната наново ожила, отримала друге дихання.

І хіба ж це не чудо? Направду, моя сестра неабияк би здивувалася, дізнавшись, що син герцога Бартелло взявся за прибирання, але для мене це не проблема.

До цього я ніколи не брав до рук віник, совок та інші речі, що зазвичай входять до набору з прибирання. Тож спочатку, звичайно ж, виходило кепсько, великий наставник неодноразово лаяв мене, а кардинал з цього усього навіть жодного разу не викликав до себе. Я був змушений на вихідних з'їхати до покоївки, яка опікувалася мною з дитинства, у нас збереглися добрі стосунки завдяки тому, що я не сильно вередував у молодому віці і ріс, як вона любить казати, золотою дитиною.

Я вмикаю світло, щоб вдосталь насолодитися результатами своєї роботи – чарівно. Тепер не соромно пускати сюди пана кардинала. Серйозно, хто раніше відповідав за прибирання у храмі? Стан більшості кімнат жахливий. Через надмірну кількість пилу можна отримати якусь болячку. Не дивно, що половина храму хворіє.

Чую тупіт священницького взуття – до архіву заходить компанія із трьох молодиків. Куди по помитому! Мене смикає. Я торкаюся окулярів. Спокійно, Інсене, таке відбувається не вперше. Нащо взагалі прибирати, якщо сюди не ходитимуть люди? Отож-бо.

Вони перешіптуються, минають мене не вітаючись. Ясна річ – помічник кардинала має бодай якусь вагу в ієрархії тільки якщо він наближений безпосередньо до кардинала, а не прибирає туалети та коридори. Втім, мені більшого і не потрібно – так навіть краще. 

Хтось із хлопців тягне сувій із відділку про стародавню магію. Принаймні, так раніше називали скинуті в одну купу листки із незрозумілими письменами. Тепер там сувої, в яких розписана природа тисячолітньої давнини, адже тематика за абеткою має бути останньою. Не знаю, щоправда, що такі незначні записи роблять у цьому храмі. Зазвичай вони, звісно, трапляються, але не в такій надмірній кількості.

Юнак ховає згорток до свого рукаву. Озирається, але не бачить мене – я стою за одним із стелажів, споглядаючи цю картину у щілину між книгами. Хіба це дозволено?

Хочу було зробити крок та заявити про свою присутність. Зробити зауваження. Але це мене не стосується. Це не входить до моїх повноважень, та й чи може завдати якоїсь шкоди зникнення інформації про чергове дерево чи травичку, що існувала тисячі років тому? Я впевнений, що хлопак поверне. Його можна зрозуміти: вивчати будь-що в такій просторій кімнаті вночі – справа малоприємна.

Група знову перешіптується між собою і юні священники йдуть. Нарешті. Я завжди любив тишу.

Дивлюся на годинник – вже час! Як я міг забути..! Біжу коридорами-лабіринтами храму, хай їм грець! Вже місяць вивчити не можу, гублюся. Зупиняюся, аби перевести подих та зорієнтуватися. Поряд монотонно відбиває кожну секунд дерев'яний годинник, нагадуючи про мій промах. Я не пропустив поки жодного дня!

Невже – дивлюся на годинник – вже. У архівах, виявляється механізм запізнювався на тридцять хвилин, а я думав, що раніше закінчив!

Хай йому грець!

Зітхаю.

Нічого, я не побачив його тільки сьогодні. Мені щодня о сьомій вдавалося проводити кардинала Вествуда поглядом здалеку, стоячи поміж колон тераси, коли він вертав з вечірнього богослужіння. Нічого, це всього лише один день. Завтра точно вийде.

– Зробіть обличчя по-простіше, пане Бартелло, а то налякаєте мирян. – Персиковий запах.

Я застигаю на місці, коли кардинал, мов привид, минає мене. Відколи він тут? Я зовсім не відчув його присутності. Що важливіше – він теж зупиняється. Я не насмілююся обернутись. Врешті, це перша наша розмова з часів співбесіди місяць тому. Можливо, він вперше мене бачить відтоді, не свідомий, що я щодня закінчую раніше, щоби...

– Невже у вас більше немає ніякої роботи, окрім як блукати коридорами? – запитує.

Доведеться обернутися. Не вистачало розмовляти з Вествудом спиною.

Його очі знову обдаровують мене зневажливим поглядом.

– Я вже все завершив, пане кардинале.

– Тц. – Клацає язиком. Що я зробив не так? Після павзи продовжує: – Я знаю.

І йде собі далі коридором, залишаючи мене одного. Що не погано, мені подобається бути самотнім і я люблю тишу... чи не так?