16 (1)

– Татку, доброго ранку, – я привіталася з ним і присіла за стіл поряд.

Вчора, після балу, я приїхала до маєтку пізно, на вулиці була глибока ніч. Так, чимало трапилося, але залишати свято раніше його винуватця – некультурно. Дехто залишився ще після завершення, щоб обговорити свої приватні питання, але більшість аристократів хутко зібралися і вирушили до маєтків, як, власне, і я зробила.

Принцеса не могла не помітити мою відсутність під час вечірки, тому на шляху до головної зали вона допитувалася, куди ж я зникла. Довелося використати стару відмазку – погане самопочуття та слабке здоров’я. Вона, сподіваюся, нічого не запідозрила і ми швидко повернулися на свято разом. А потім ще кілька годин я просто стояла в стороні й чекала, навіть мріяла, що скоро повернуся додому.

– Доброго ранку, люба. Як пройшов вчорашній бал? – батько пив чай і читай свіжі новини.

– Все було чудово, жодних проблем, – я усміхнулася йому, ніби цим підтверджуючи правдивість своїх слів. – Ти ж мав їхати в поїздку по справах, хіба ні? 

Вчора за допомогою своєї здібності я нав’язала йому це і він вже навіть почав збиратися, тому я не очікувала побачити його тут.

– А, так, я вже був готовий їхати, але в останній момент з мене ніби нічна мура спала і я вирішив ще раз все обміркувати. – Тобто сила здібності якраз закінчилася. 

Погано, треба це якось виправити і чим швидше, тим краще. Якщо я не в силі врятувати себе, то бодай його.

– Ось воно як… Я вже сподівалася, що ти привезеш мені багато сувенірів… – а ще не загинеш. – Тоді ти ще подумай, можливо таки зміниш думку.

Після сніданку я попрощалася з татом, повідомивши, що їду в храм. Мені потрібно поговорити з кардиналом і побачити Луціано. Про останнє татові, щоправда, краще не знати.

***

По дорозі до храму я ніби думала про все, але водночас і ні про що. Допоки не побачила з вікна карети Лінду. Дивно, що їй потрібно у цій частині міста?

Вона стояла під гарною білою парасолькою з мереживом і дивилась на пекарню. Я наказала кучеру зупинитися, щоб вийти біля неї.

У вікні пекарні, куди дивилася Лінда, можна було побачити юнака, котрий якраз замішував тісто для нової партії випічки. Цікаво, вони знайомі? 

– Привіт. – Вона здригнулася від неочікуваності. – На що це ти дивишся?

Як і раніше, я геть не в силі вгамувати свою цікавість.

– Терезо? – визирнула білявка з-під парасолі і розгублено відповіла: – Я… Роздивляюся дещо.

У вітрині пекарні лежали гарно складені різноманітні солодощі, запах від яких ми відчували навіть через дорогу. Судячи з пари, яка піднімалася від хлібу, все виставлене щойно витягли з печі.

– Дещо? – перепитую, роздивляючись різнокольорові кекси із кремами на будь-який смак, посипані зверху цукровими зірочками та сердечками.

– Так, дещо… Про це немає сенсу розмовляти. Нам просто не судилося бути разом.

Рум’яні пончики повністю захопили мою увагу. Цікаво, в них є наповнення з ванільним кремом? А щодо полуничного? Через кляту Марлін батько теж вважає, що мені треба худнути. Я б залюбки зараз поласувала шоколадним пончиком…

Згадую, що стою поряд з Ліндою і ми, взагалі-то, розмовляємо:

– Тобто, не судилося?

– Тобі має бути відоме це почуття, – вона зі смутком опустила погляд на землю і стисла парасольку сильніше. – Коли твоє становище, статус, родина – все, цілий світ, і ти не можеш пожертвувати цим світом заради чогось настільки несуттєвого.

Лінда знову повернула очі до вітрини, в якій пекар задоволено витягував нові смаколики з печі.

То вона так побивається через хлібобулочні вироби!? Ці аристократки зі своїм контролем ваги! Якщо хочеться їсти – їси, їй-богу. Я мовчки попрямувала до пекарні і купила ті кляті мафіни.

– Тримай! – гордо простягнула Лінді один пакет. – Наступного разу не соромся і сама купи собі ці довбані пончики!

Білявка не певно, але прийняла мій дарунок і зазирнула в пакет, начебто пересвідчуючись, що там не якась отрута. Знову повернулася до мене і щиро засміялася.

– Терезо! Ти начебто така розумна, але врешті-решт така дурненька.

Тобто? Взагалі нічого не розумію.