Екстра 2

Старий пресвітер поправляє свої окуляри, він розуміє – я його не слухаю. Мою увагу перехоплює гарний вигляд за вікном. Сьогодні досить сонячно. Цікаво, як він виглядатиме у новій мантії? Я чув, то дарунок від самої жриці, але всім добре відомо – вона просто так такими речами не розкидується, певне хоче об'я–

– Пане Бартелло! – дід гримає книгою по столу. На біса ти робиш, вона старша за тебе, побережи обкладинку!

Я заледве заспокоююся. Без направлення цього священнослужителя мені не бути його помічником. Доторкаюся до окулярів, фокусуюся на розлюченому обличчі попереду, захованого у тінях кімнати.

– Прошу вибачення, пане. Сьогодні надто сонячний день.

У Магнолії рідко буває настільки світло. Наче Всемилостивий вирішує над нами пожартувати, мовляв: дивіться, що я у вас забираю щодня і чого ви не варті.

Все ж таки, як виглядатиме нова мантія кардинала при такому освітлені на тлі мармуру?

– Ця молодь... – зітхає постать старого. – Як я й казав... Кардинал Вествуд не приймає ніяких помічників, а розлючувати його, м'яко кажучи, не те, чим би наша семінарія хотіла зараз займатися.

– Я знаю.

– Інсене, ти – найкращий учень зі свого курсу. Можливо, найкращий за всю історію нашої семінарії, – павза. – Я б не хотів занапастити такий талант. Раджу тобі обрати когось іншого. Пропоную Корифея! Він старий, тож... Сам розумієш, так? До того ж, поблажливий та якраз шукає наступника–

– Ні.

Пресвітер зітхає. Ні, – повторюю подумки ще більше рішуче. Я прийшов сюди не заради цього. Старий безсило падає в крісло, ми блукаємо колами вже другу годину. Якщо це триватиме далі, то я пропущу його вихід у новій мантії, але й відступити зараз – однаково що погодитися на ці дурні вмовляння.

– Добре, – раптово рубає пресвітер, обличчя якого більше не здається мені неприємним. – Я зробив все можливе у своїх силах.

Він бере до рук перо, дряпає кілька речень на папері та ставить печатку. Нарешті! Пресвітер згортає листа у сувій, простягає його мені і вороже дивиться наостанок з-під лоба:

– Якщо він викине тебе на вулицю – ми нічого не вдіємо. Нехай благословить твій шлях Всемилостивий, Інсене.

Я не слухаю старого, адже вже чув ці речі неодноразово протягом нашої кількагодинної розмови. Так, так, якщо один кардинал виганяє помічника – для нього закривають будь-які двері храму.

Але мене не виженуть.

***

Вествуд плавно нахиляється на ліве бильце стільця і тоскними очима пробігається по написаному. Кидає миттєвий погляд на мене – і цього достатньо, щоб мені перехопило подих.

До сьогодні я багато разів уявляв цю зустріч, прокручував знову і знову різні варіанти розвитку подій і фантазував про…

Всередині все згортається від страху, невже це насправді відбувається?

– Дихайте, пане священнику, – усміхається до мене дитина із білим волоссям праворуч стільця.

– Занадто багато мороки, якщо ви тут впадете безпритомні, – підтримує її дівча, яке стоїть по іншу руку кардинала.

Я чув про них: дві сестри, Лілея та Мімоза, що ніколи не полишають одна одну. Подейкують, мовби пан Вествуд підібрав їх за стіною, коли вирішив спровадити там богослужіння для вигнанців. Що ж, достеменно відомо одне – він поважає їх, а вони – його. Цього достатньо, хто має повагу кардинала – має і мою повагу.

Вони обидвоє в унісон підсумовують свій діалог: 

– Не нервуйте.

– Я не... – хочу було сказати, але не встигаю.

– Чому ж це йому не нервувати? – кардинал кладе листа на стіл. Далі веде з припущеними повіками, втомлено: – Зараз якраз йому час це робити.

Підсвідомо змочую губи. Всемилостивий, я ніколи не зможу позбутися від цієї звички! Візьми себе в руки, Інсене.

– Інсен Бартелло, – він смакує кожний звук мого імені, чітко його вимовляючи. Повторює: – Інсен Бартелло.

Сковтую слину. Щось не так. Щось йому не сподобалося. Що?

Кардинал повільно підводиться.

Йде до вікна, яке визирає на гарний внутрішній дворик храму. Це рідкість, для особи його статусу мати кабінет в такому непримітному місці.

– Що старшому сину герцога Бартелло потрібно від мене? – він злегка обертається, але не дивиться на мене. Так і знав, ця фамілія ніколи ні до чого доброго мене не приводить. – Я сумніваюся, що можу це дати.

Можеш – заледве стримуюся, щоб не сказати вголос. Його рука піднімається, наче він хоче на щось показати чи взяти. Я жадібно запам'ятовую кожний суглоб, бо відчуваю, що старий пресвітер мав рацію. Відчуваю, що бачу його востаннє.

Не можу дихати.

– Будьте ласкаві, пане Бартелло, – для тебе хоч зірку з неба, – підійдіть-но сюди.

Він махає правою рукою – я, мов зачарований, слухаюся. Минаю сестру із темним волоссям. Підходжу.

– Гарно назовні сьогодні, чи не так? – спокійно продовжує.

Він дивиться на подвір'я. Я дивлюся на нього, але погоджуюся:

– Так, гарно. У Магнолії рідко ко–

Мене різко тягнуть за комір на себе. Спочатку я не вірю своєму судженню – це робить кардинал. Кардинал Вествуд притягує мене до себе так близько, що я відчуваю його дихання біля вуха. Все завмирає – я не смію поворушитися.

Запах. Зовсім на такий, як у решти храму. Ніякого цитрусу, це щось... М'яке, приємне... Я б волів так простояти вічність, не переймаючись іншими турботами, обов'язками, фамілією та інтригами. Я б...

– Передай своєму батечку, чи хто там тебе підіслав, – майже шепоче: – Щоб ішов під три чорти.

Все темніє.

Не розумію.

Мати у помічниках сина герцога це неабияка перевага, додатковий бал серед дворян, багато зв'язків та потенційних союзників. Найкращий учень семінарії, про це свідчить кількість рекомендацій, які теж можуть стати у нагоді. Тоді, чому ж? Не розумію. Відмова пресвітеру потягне за собою неабиякі наслідки, воно того вартує? Я сподівався, що він бодай приставить мене слідкувати за прибиранням коридорів, але ж не...