Екстра 1

Мене звати Лілея і люблю свою сестру.

У нас із нею немає прізвища, адже немає сім’ї. Нас витягли з-під землі, коли перекопували міський цвинтар, шукаючи трупи. Я ніколи не питала, що кардинал робив у такому пропащому місці, біля небіжчиків та грабарів. Хіба храмовнику Всемилостивого не до ладу краще блукати довжелезними білими коридорами, стіни яких всіяні забутими стародавніми фресками?

Втім, причини не важливі. Завдяки саме йому я вперше побачила сонячне проміння. І небо. Чисте небо, всіяне зграєю альбатросів. Шум хвиль, що помірно здіймалися раз у раз. Морський бриз…

Ще я люблю спостерігати за священними ритуалами у храмі. Як довжелезна парадна накидка кардинала блукає по білій мармуровій підлозі, відтворюючи його шлях. Як всі завмирають, чекаючи на його порух руки, що тримає золоте блюдце. Повітря, просякнуте цитрусом. Молитви на стародавній мові.

Я люблю блукати коридорами храму, але тільки з сестрою. Самій мені моторошно у цьому місці. Мені моторошно зустрічатися із поглядом намальованого на фресці святого, який повторює ритуал, що щодня виконує кардинал. Я не розумію значень цих всіх речей, а коли запитала у пана Вествуда – він засміявся і сказав, що такої самої думки про них. Я б воліла, щоб він пояснив, але тоді розпитувати більше мені здалося недоречним.

Мені подобається бути поряд із кардиналом, хоч я його зовсім не розумію, як не розумію священних ритуалів. Кардинал Вествуд не такий як я із сестрою. У нього є прізвище, а ось щодо імені... Він ніколи його не називав, навіть коли витяг нас із землі. Два трупи, що мали згнити подалі від чужих очей, забуті самим Всемилостивим, існування якого з кожним днем видавалося мені менш можливим.

Інколи здається... Тільки не кажіть пану Вествуду! Він би засміявся, якби це почув... Просто, здається, що він так само як і ми з сестрою застряг у землі, але мені не на силу його звідти витягти. Тому все, що я можу – стяти поруч. Тому мені подобається бути поряд із кардиналом. До недавно це було нашим єдиним завданням.

Вона схожа на нього.

Дівчина, що сидить навпроти мене й Мімози в кареті. Тереза Родрігез. Вона так само дивиться у вікно, не з ціллю насолодитися пейзажем, а наче на саме скло. Що може бути цікавого у склі карети? Подряпини від її попередніх пасажирів? Вона так само довго мовчить, усміхається на короткі запитання та уважна до деталей. Як ось одного разу вона поцікавилася про значення емблеми на тканині, яка закриває наші обличчя. Я не знала, що відповісти. Я ніколи не помічала її раніше.

Можливо, тому ця дівчина привернула увагу кардинала. Можливо, вона допоможе йому вилізти із землі, у якій він застряг. Можливо, саме така людина має бути поряд із паном Вествудом. У мене є відчуття, наче за допомоги пани Терези кардинал насправді зможе отримати спокій, який навіть Інсен не ладний принести до його життя.

Сестра штурхає мене – меса закінчилася і тільки ми четверо залишилися стовбичити у занадто великій залі. Пан кардинал обертається до мене.

Я ділилися своїми роздумами із сестрою раніше. Вона відповіла, що я занадто багато чим переймаюся. Їй не подобаються панні Тереза і пан Вествуд. Не знаю з якої причини, та й вона не розповідає. Каже, що мені краще зосередитися на тому, щоб зібрати якнайбільше золотих монет – їх інколи гублять служителі храму, коли переносять таці з пожертвуваннями.

Зараз якраз той момент, коли ми маємо супроводити кардинала до його молитовні – невеликої кімнатки, де він проводить щонайменше три години щодня. Всі думають, буцім він молиться – насправді там за жертовником заховані кілька детективів, купити які він деколи посилає нас у місто. Про це не знає навіть моя сестра, я зненацька його застала за читанням, коли він довго не подавав голосу. Виявилося, що пан кардинал просто був надто зосереджений на книзі. Він попросив про це мене нікому не розповідати, я без питань погодилася. І святим час від часу потрібен людський відпочинок. Тим паче, що під час його перебуванні в молитовні ми із сестрою і підбираємо по закутках храму монети.

Ми плануємо купити будиночок біля моря, де буде літати сила-силенна альбатросів. Тільки пан кардинал про це не знає. Це мій другий і останній від нього секрет. Я боюся, що це може розбити йому серце, що я не можу собі дозволити. Він й до того занадто багато чим пожертвував заради нас.

Звісно ж, настане час, коли доведеться йому розповісти, але до того…

До того я стоятиму поруч.

***

Мене звати Мімоза і я люблю свою сестру.

Вона була зі мною у найскрутніші моменти. Ми разом від народження. Нас обидвох викинули на вулицю, нас обидвох закопували живцем і нас обидвох разом судила храмова жриця, визначаючи чи ми варті перебування в її “святині”. Якби не Вествуд, ми б уникли цього жахливого місця, але якби й не він – ми б померли закопані на цвинтарі серед скелетів вигнанців.

Я терпіти не можу храм. Гадки не маю, що так манить у тому пеклі Лілею. Замок несправжніх ідолів, фортеця пліткарів та форпост нещасних людей. Наш дім. Принаймні, на тепер. Поки ми не назбираємо достатньо коштів на новий. Доти я змушена годинами стояти поряд з Вествудом, вислуховуючи маячню священників. Споглядаючи корумпованих кардиналів. Витримуючи довгі меси. В них немає сенсу, окрім як вибудовування культу так званого Всемилостивого. Вони потрібні, щоб підтримувати цю крихку структуру самотніх людей, які не знайшли собі місця у зовнішньому світі.

Кардинал Вествуд один із таких людей. З ним важко бути поряд. Не подумайте, я щиро вдячна цьому чоловікові за порятунок, але чи можна ув'язнення справді назвати звільненням? Клітка із землі в обмін на клітку із мармуру, просякнутого цитрусовим смородом. Вествуд свідомий цього парадоксу, тому він усіляко намагається полегшити нашу участь, подеколи дозволяючи пропустити затяжні богослужіння. 

Я насправді нічого не маю проти кардинала, коли б не його азартна натура, що не може оминути жодної ризикованої інтриги…