12

– Давай ще раз, Терезо! Ти бачила, я залишався людиною довше! – на емоціях говорив дракон.

Ми вже невідомо скільки годин експериментуємо скільки часу він може протриматись і від яких дій залишається в подобі людині. Випадок в крамниці змусив мене задуматися про перетворення Луціано ще більше. Для проведення експериментів я взяла з дому годинник, по якому можна відслідкувати все до секунди.

Наразі результати дивні. Якщо дракон просто тримає мене за руку, то по відпущенню одразу перетворюється назад. Коли він, або я, цілуємо одне одного у щічку, перетворення триває від десяти до тридцяти хвилин. А от поцілунок в губи… Луці хотів перевірити, проте мої нерви таке не витримають… Скоріше за все, ефект триватиме більше години. Можливо, пізніше ми це перевіримо.

– Луціано, досить. Давай краще прогуляємося після обіду? – я втомилася. Спостерігати за ним цікаво, але я до цього ніколи ні з ким не проводила так багато часу.

– Ми знову вийдемо у місто? – радісно вигукнув дракон, підбігши до мене, та взяв за руки. – Дякую, Терезо!

Він знову поцілував мене у щічку та, залишивши мене розгублено стояти, побіг далі вивчати здібності людського тіла. Ох, невже так буде завжди?

***

Зранку я повідомила батька, що збираюся відвідати храм на вечірню прощу та буду добиратися туди сама. Він тільки гнівно зиркнув на Гілберта, ніби мовчки віддаючи наказ, за порушення якого того чекає смертна кара. Гіл кивнув у відповідь, а потім подивився на мене з властивою йому усмішкою.

Звісно, в храм я не поїхала. Спочатку забрала Гіла, який чекав мене вже під входом в печеру та мав біля себе приготовлений набір одежі. Доторкнулася до дракона, аби той перекинувся на людину, та залишила легкий поцілунок на його щоці, щоб одягнувся. 

– Терезо, а ми підемо сюди? – Луці показав мені картинку з книги, яку я залишила йому минулого разу. 

– Якраз туди ми й прямуємо.

В планах сьогодні було прогулятись історичною частиною міста, де зібрані всілякі пам’ятки.

Дорога видалася не довгою, вже за сорок хвилин ми блукали по площі. Людей навколо ходило сила-силенна, наче їм нічого робити, а тільки гуляти. Біля нас минала група на чолі із гідом, який красномовно описував якусь історичну подію, водночас як слухачі заглядали йому до рота.

– А що це таке? – Дракон тицьнув на пам’ятник, знизу якого на гарній табличці писало “стіна”.

Дідько! Я привела його сюди та навіть не знаю що це таке. Не можна показувати, що ні чорта не знаю, адже він вважає, ніби я подорожувала в багатьох місцях. Терезо, ти ж сама йому збрехала!

– Аааа.. Це шматок стіни, яка охороняла королівський замок, – з виглядом мудреця почала розповідати. – Через те, що велика загроза минула, її знесли і частину зробили пам’яткою.

Так, наче повірив. Ще й звучить правдоподібно. Можна рухатися далі.

– Ні, шановна, це не так. – Ніби чорт з табакерки, з’явився гід із людьми, які хвостиком ходили за ним. – Це частна старої стіни, що була навколо королівства Магнолія. Зараз побудована нова стіна, яка допомогла витримати наступ ворогів. Як бачите, від старої стіни залишився тільки цей фрагмент. 

Всемилостивий, ну за що ти так караєш мене?

Луціано дивився то мене, то на гіда, начебто обираючи кому вірити. Я почервоніла – почуваюся злодюжкою, яку спіймали на гарячому. 

– Ви брешете! – вигукнув Луціано. – Я вірю Терезі, вона краще знає!

Він вчепився в мою руку сильніше і повів в протилежну від гіда сторону. Це було дуже мило з його боку, але врешті-решт я справді помилялася.

– А розкажеш, що це таке?

Ми зупинилися біля статуї якогось чоловіка з жезлом в руках. І, як на зло, інформаційної таблички ніде не було.

– Це… Засновник королівства Магнолія, – знову вигадала я. Гід стояв далеко від нас, тому можна говорити спокійно. 

– А королівство Магнолія це там де ми є? Ми тут живемо? 

– Так, Луціано. – Бодай тепер сказала правду. 

– Мамо, мамо. А ця дівчинка не знає хто це! – хлопчик років шести смикав мамину спідницю, привертаючи її увагу. – Вона бреше…

Коли малий зрозумів, що я на нього дивлюсь, то сховався за своєю матінкою і тихо засміявся.

– Ем.. Терезо, все нормально? – ящір вдивлявся в моє обличчя, сподіваючись знайти там щось інше крім сорому. – Т-терезо! 

Я щодуху побігла геть з місця злочину. Так, мені здавалося, що це злочин і ніяк інакше! Невже з усіх книжок, які були в бібліотеці маєтку, я не могла прочитати хоча б одну з історії Магнолії!?

Бігла я недовго. Майже задихаючись, зупинилася під якимось деревом, щоб перевести дух. Поряд нікого не було, тож можна перепочити від зайвої уваги, чужих поглядів та осуду.

Халепа! Я ж відпустила Луціано… Зараз він перетвориться на дракона і всім моїм планам кінець…

Потроху почав накрапати дощ. Я підняла голову вверх, до неба.

Що я накоїла? Може, краще кинути мою затію і просто втекти із батьком з Магнолії? Або взагалі нічого не робити, адже я зовсім безпомічна і за стільки часу і крихти не довідалася про те, чому мене віддали в жертву. Чи вийде в мене уникнути смерті від лап дракона цього разу? Чи потрібно мені уникати цією участі? Не краще просто заплющити очі й змиритися з тим, що приготувала доля? 

– Тереза! – він швидко наздогнав мене, по ньому навіть не було видно, що біг. – Вибач, я не хотів тебе образити…

Можливо, варто закінчити це все тут і зараз? Дозволити йому перекинутися на дракона і з’їсти мене?

От дурень, його волосся геть намокло під дощем. Я зняла свою білу накидку, яку попередньо відібрала у Гільберта – вона надто гарна, а він зовсім не вміє тримати одяг в чистоті. Накинула її на голову дракона. 

Ось так краще.

– Тереза, а ти? – запитав Луці. 

Я мовчки посміхнулася у відповідь, сіла біля дерева. Так і сукню замастити можна, але хіба це важливо… Що зараз для мене важливо?

Луці присів поряд і взяв мене за руку.