11

Врешті-решт, вибратись сьогодні на прогулянку було гарною ідеєю. Сонце гріло обличчя, а легенький вітерець грав із волоссям. Ми гуляли з Луціано по місту, його цікавість приховував просторий плащ такого самого кольору, що й на мені. Накидка допомогла нам заховати від чужих очей і те, що ми тримаємося за руки. 

Що головне – нам ніхто не заважав. Вперше я гуляю ось так вільно по місту вдень сама, без надокучливого нагляду подруг чи Гілберта. Сестри залишилися в кареті, очікуючи на моє повернення, до якого в мене якнайменше дві-три години.

– Терезо, Терезо, а це що таке? – Луціано показав на невелику крамницю із булочками. – Воно так чудово пахне, це можна їсти? – і смикнув мене за руку від нетерпіння так сильно, що я мало не впала.

– Звісно, все, чого забажаєш. – Я лагідно усміхнулася. 

Здавалося, мій пречудовий настрій ніщо не могло зіпсувати. Настрій був настільки прекрасним, що я ледь не забула те, задля чого затіяла цю вилазку. Потрібно купити Луціано одежу, аби не роздягати Гіла кожен раз. Я не дуже знаюся на магазинах, вбрання мені або купував тато, або він запрошував швачок, що показували мені різну тканину на вибір. Я нерідко губилася в такі моменти, адже якщо зручне, то більшого мені і не потрібно від одягу.

Погляд впав на костюм у вітрині – виглядає гарно і не надто виділяється серед інших. Ще одна проблема з’явилася швидше ніж мені хотілося: я й гадки не маю про його розмір, тож доведеться приміряти костюм, щоб той виглядав на ньому пристойно. От тільки я не можу відпустити його руку! Місцеві жителі не будуть в захваті, якщо він зненацька перетвориться на величезного ящера в центрі міста. І тоді можливий план з участю Луці точно провалиться.

Він, до речі, задивився на виставу неподалік. Чесно, мені хотілося б її відвідати, якби не справи… Та чомусь його обличчя в цю мить мені здалося цікавішим – я ледве не відпустила руку. Я ніколи не бачила такі смарагдові очі, що як дорогий камінь виблискують на сонці. Бути настільки красивим це злочин проти всього суспільства! Його потрібно охороняти як національну пам’ятку, а не ховати у сирій печері.

– Луціано, давай візьмемо тобі одежу, я б хотіла щоб ти почувався зручніше. – Ідея не дуже подобалась магічному створінню. Тож мені довелося докласти зусиль, аби його переконати: – І так нам легше буде подорожувати, щоб побачити всі дива світу!

***

В магазині панувала приємна атмосфера. Видно, що власник займався улюбленою справою. Він завзято почав брати мірки. 

Незрозумілі погляди на наші руки, як і питання чому ж ми не можемо розділитися хоча в б на секунду, зникли одразу ж, як я використала на ньому здібність. Дуже корисна річ. 

Нам дали кілька готових комплектів на примірку, щоб було що носити йому зараз. Решту речей заберемо за пару днів, коли вони будуть готові.

– Давай я тобі допоможу. – втомившись від переодягання хлопця, я все продовжувала повторювати: – Ще трохи, Луціано, потерпи.

– Але ж воно мені заважа-

Як важко когось, хто ніколи не носив одежу, навчити це робити! Він щохвилини обурювався, кривився та вередував.

Вдягаючи штани, дракон заплутався в них і втратив рівновагу. Добре, що не забув про моє прохання ні в якому разу не роз’єднувати руки. Чи не добре? 

Він потягнув мене вниз, коли падав! Голосний ґвалт пролунав на цілий магазин. Але не це мене зараз турбувало – коли я розплющила очі, то ніби втратила здоровий глузд. 

Я лежала на Луці, притискаючись до нього всім тілом! Навіть губами! Всемилостивий, ми випадково поцілувалися! Це мій перший поцілунок!

Ящір спантеличено витріщився на мене у відповідь, його щоки в мить почервоніли, але він навіть не поворухнувся.

– В-вибач! – відповзла я від нього якнайшвидше.

– Та нічого… – він доторкнувся до своїм губ кінчиками пальців, наче ще більше червоніючи. – Терезо, рука… 

Тільки в цей момент я зрозуміла, що сиджу від дракона далеко – жодна з частин нашого тіла не доторкались, але переді мною досі був юнак у людській подобі. Я боялася, що це триватиме недовго, тому одразу вчепилась в нього.

– Давай пізніше перевіримо цю теорію, добре? Зараз не найкраще місце для експериментів.

– Так… – він продовжив одягатися і більше ніхто за це не говорив.

Хоча наші почервонілі обличчя самі все чітко пояснювали.

***

Коли я заплатила за все і дізналась про терміни виготовлення, ми вийшли з магазину. Периферійним зором я помітила знайому людину. Цього тільки не вистачало. Я заблагала Всемилостивого, щоб мені здалося, як в наступну хвилину до нас все ж таки підійшли.

– Терезо! Як я рада тебе бачити! Я все хотіла в тебе попросити пробачення, та нагоди ніяк не було, – почала швидко щебетати Лінда, поки не побачила Луціано. – А хто цей чоловік?

– Ніхто. Забудь, що бачила його. – Довелося використати свої здібності. Важко уявити, що буде, якщо подруга розповість комусь про нього.

– Так… – її очі помутніли, але в наступну мить вона продовжила говорити, не помічаючи дракона. Він здивувався, проте зробив розумно – замовк і стояв поруч непорушно. – О, точно! Я хотіла запросити тебе із собою на чаювання до принцеси. Я вже давно хотіла це зробити, але ти сама знаєш…

Єдина принцеса королівства Магнолія, яку позаочі люди називають божевільною. Вона нічого корисного в політиці не робить, а тільки витрачає величезні кошти на вбрання та розважається, як ось, наприклад, влаштовуючи чаювання чи вечірки, що деколи тривають кілька днів.

У минулому мені приходили запрошення від неї, але подруги постійно відмовляли мене від цього. То переконували, що батько мене не відпустить, то наче в мене не буде тем, на які можу говорити, або ж вони робили вигляд, наче піклуються про моє самопочуття і доводили, що краще залишитися вдома.

Це було в минулому, цього разу я не буду пропускати і найдрібнішої події.

– Так, звісно, Лінда. Я обов’язково прийду. – Посміхнулася і, попрощавшись, покрокувала разом із драконом до його печери. Думаю, пора закінчувати прогулянку.