10

Карета повільно рухалася по місту, щоб не збити якогось роззяву. Всередині сиділи люди, які ще тиждень тому не знали одне одного і люди, яких я ніколи б не зустріла в своєму попередньому житті.

Сестри з храму, що приїхали за мною, потупили свої погляди у протилежні вікна карети, тримаючись за руки одна з одною. Поряд мене задоволено сидів Гілберт, світився мов щойно оброблений діамант. Чому ж? Це зрозуміло тільки цьому пройдисвіту. Після інциденту він носився за мною хвостиком, я і хвилини без нього не могла спокійно провести у своїй кімнаті! Звісно ж, я знала, що особистий охоронець має бути поряд, проте його нав’язливість, спроби робити за мене все, починаючи від відчинення дверей та закінчуючи розмішуванням цукру в моїй кружці, сильно дратували. Але зараз не про це.

Звична тиша, що нависла в кареті, була перервана дзвіном золотих монет. Невеликий, з міцної тканини мішечок недовго пробув в повітрі. Мімоза, якщо я не помиляюся, одразу схопила його і сховала у свій рукав. Очі її сестри всього на мить збільшились від подиву, проте вона негайно повернула маску беземоційності.

Взагалі, я хотіла переконати їх за допомогою своєї здібності, але як і з батьком, коли вони б прийшли до тями, то у мене була б купа проблем. Добре, що я стала свідком одного цікавого випадку…

*** 

Після тривалого богослужіння, сестри йшли позаду служника із тацею для монет, попереду них крокувало ще багато храмових діячів, а очолював всю урочисту процесію – кардинал. З таці час від часу злітало золото, на яке ніхто не звертав уваги. Принаймні, я так вважала.

Периферійним зором я помітила дещо незвичне. Одна із сестер намагалась непомітно підібрати монетку та сховати її до свого рукаву. Спочатку мені здалося, буцім це примарилось, але, як тільки ще одна монета покотилася до погано освітленого кутку кімнати, друга сестра вчинила так само. Поки решта людей в залі або молилася, або була надто стурбована службою, нікому непомітні дівчата швиденько підбирали золото.

Підлеглі жінки храму не можуть мати грошей, вчитись або ж думати про щось інше ніж храм, як мені нещодавно пояснив помічник кардинала, Інсен. Та от дівчаткам видно було байдуже. Я не збиралась їх комусь видавати, вони ж проблем до кінця життя тоді будуть мати. До того ж, цю ситуацію можна використати на свою користь.

Йдучи до карети у супроводі сестер, я вирішила звернути до одного із безлюдних коридорів. Можна починати: я обернулася до розгублених дівчат, що ледве мене наздогнали.

– Скажіть-но, вам потрібні проблеми? Я не могла не помітити ваше незвичне хобі... – я витягла для демонстрації з кишені золоту монету. Мімоза зблідла, Лілея опустила голову. – Наскільки мені відомо, жінкам храму Всемилостивого забороняється цікавитися грошима, книгами та іншими “світськими” благами. Що вже казати про крадіжку з того, що жертвують прихожани.

Лілея вже було хотіла щось сказати, але її зупинила жестом Мімоза.

– У вас є докази? Поки це лишень безпідставні звинувачення.

Кмітлива дівчинка, але поки занадто мала, аби змагатися зі мною в цій ігри.

– Моє слово проти вашого? Та й, думаю, мені достатньо сказати про це кардиналу, щоб він перевірив ваші кімнати, чи не-

– Панно, прошу! Не видавайте нас! – впала Лілея на коліна, її сестра із затримкою повторила за нею.

– Звісно ж я цього не зроблю, але не за безкоштовно.

***

Карета разом із сестрами залишилася в місті, надокучливий Гіл пішов таки зі мною, від нього тепер легко не позбудешся. Напередодні він виконав мій наказ привести коней, тож зараз ми скачемо до печери. Час виконувати свою частину умови.

Дракон певне вже ніяк не дочекається на мене, адже йому кортіло вибратись з лігва якнайшвидше, побачити зовнішній світ вперше, і зокрема те, що я показувала в книжці. Мені знайоме це відчуття, окрім того, є багато відомих місць, в яких я так і не встигла побувати через мої намагання уникнути власну смерть. Це гарна можливість завітати до відомо-!

– Всемилостивий, я забула для нього одежу… 

О ні..!

– Для кого? – агент із усмішкою подивився на мене, він тільки так і робить відколи його офіційно назначили охоронцем.

– Побачиш. – Роздратовано кинула я. Як… Це ж очевидно, що він не піде голяком гуляти по місту! Героїні книг ніколи би не допустилися такої елементарної помилки. Терезо, ти – молодець… – Хоча… Гіл, настав твій час насправді мені допомогти.

В голові народився надзвичайний план, як вбити двох зайців одним пострілом. 

Залишивши Гілберта біля входу, я пішла за Луціано, а коли вийшла звідти ще й з гарним оголеним юнаком щелепа агента відвисла майже до землі. Він уявити не міг, яких зусиль вартувало мені не дивитися на дракона в людській подобі.

– Гілберт, задаси питання і можеш забути про мою охорону. – Прийшовши до тями, охоронець став по струнці рівно. – А тепер, роздягайся. 

Він мав практично однакову статуру з Луціано – питання з одежою вирішено. Якщо постоїть голим тут зо пару годин, то нічого страшного з ним не станеться. Не станеться ж?

– П-панно? – його обличчя перекосилось від напусного страху і нерозуміння. – Невже ви так просто залишите мене тут, та ще й без одежі? – чи то він намагався розбудити в мені почуття провини, чи то було щось інше.

А що ще мені робити? Я занадто багато часу витратила на завоювання довіри дракона, щоб отак просто підвести його і не дотриматися свого слова.

– Ти зараз намагаєшся оскаржити мої рішення? – з ним тільки таке ставлення працює, інакше він не сприймає мене серйозно! Бачить Всемилостивий, я це не спеціально!

– Звісно ж ні, господарка. Завжди напоготові виконувати ваші накази. – Схилився Гілберт в поклоні і почав роздягатися.

Проблема наступна. Луціано не знав як одягати ці клапті тканин. Потрібно було робити це обережно, щоб весь час наша шкіра доторкалася, інакше важко передбачити, що може трапитися, коли хтось в околиці побачить дракона. Гілберт допоміг йому, більше не задаючи дурних питань, але з дуже незадоволеним виразом обличчя. Невже він ревнує? Та ні, дурня! Мені просто здалося.