9

– Минулого разу ти так і не сказав мені хто така ця твоя “вона”...

Я знову прийшла до дракона, аби погодувати його. Звісно ж, не без прихованих мотивів, наче в мене тут благодійний фонд! Та я поки тільки готуюсь йому розповісти про це…

В його компанії мені на диво спокійно, немає жодного відчуття страху, не зважаючи на події, що в цьому житті ще не відбулися. Тому зараз я сиджу на великому камінці, який Луціано благородно посунув в центр печери для мене. Великий такий камінь, я б його і з місця не змогла зрушити, проте для ящірки таких розмірів це однаково що здмухнути пилинку.

– Ніхто, – знову уникає відповіді дракон. – Тобі не потрібно це знати. – І цей звичний мені жест – повертає голову в іншу сторону. 

Мені здається, що ця “ніхто” – важлива персона, яка відіграє не останню роль в питанні мого життя. Як же розговорити його?

– Ах, так! Тоді не буду давати й приносити тобі жодних смаколиків. Невже так важко просто сказати? – я зробила своє “фірмове” невинне обличчя та опустила погляд вниз.

Його хвіст сильно вдарив по землі, пролунав рик незадоволення та Луціано одразу подивився в мої очі з чималим обуренням. “Що ж, якщо ти не хочеш по хорошому, тоді залишається тільки підступний шантаж”, – казала героїня мого улюбленого любовного роману, Скарлет. І це, не повірите, спрацьовує.

– Мама… Мама називає мене Луціано. – Такого ображеного його голосу я ще не чула.

– Твоя мама часто до тебе приходить? – не думаю, що це його справжня матір. Хіба найрідніша людина дозволить довести тіло сина до такого стану від голоду? Та й наскільки часто у нашому королівстві трапляються дракони врешті-решт? Ймовірно вона померла, або ж… Навіть думати не хочеться. 

– Вона казала, що у неї багато справ… Напевно… Вона рідко приходить... Але мама каже, що я тут для моєї ж безпеки… – дракон згорнувся калачик, буцім захищаючись від невідомої погрози й зовсім замовк.

Тобто, сторожу вона поставила для слідкування за своїм “сином”, а їжі давати не захотіла? Не дивно, що в нього така реакція на неї.

Хоча це так схоже на моє життя. Батько ж також закрив мене в маєтку, як він казав, для безпеки. Як це жахливо – весь час і гадки не мати, який же прекрасний світ. Але я хоча б мала слуг, так званих подруг для спілкування, книжки, їжу та теплу постіль. А у Луціано немає нічого. Тільки печера й голоси сторожі біля виходу.

– Добре, вибач, що була такою настирною. Більше не розповідай нічого, якщо не хочеш. Вибач.

Можливо, я і хочу використати його у своїх цілях, проте це не означає, що йому можна завдавати болю – він вже й так натерпівся.

Повисла тиша, яка неприємно давила на вуха. Нікому з нас не вистачало рішучості щось сказати.

– Точно! Я принесла книгу! Впевнена, вона тобі сподобається! – з наплічної сумки я дістала книжку блакитного кольору, яку мені купив батько ще в дитинстві. Саме з неї почалась моя зацікавленість читанням.

– А що таке к-книга? – ніби смакувавши нове слово на язиці він подивився у мою сторону та трохи наблизився.

– Це новий вимір, – мрійливо почала я, – книги розповідають про історію, людей, тварин та про все-все на світі. В них ти можеш знайти відповіді навіть на найскладніші питання.

Його очі наповнились маленькими іскорками, вони виглядали немов зоряне небо. 

Книга була переважно наповнена картинками, тож я читала текст, а дракон, лежачи поруч, роздивлявся малюнки із захопленням. Вона була дитяча, в ній описувався світ та магія, що змушувало ще більше бажати побачити все на власні очі. В Магнолії ж магія заборонена. Я чула, що про неї можна почитати в стародавніх сувоях, які зберігаються в храмах, але й те дозволяють тільки обраним, що пройшли навчання в семінаріях…

– Невже поза моїм лігвом і справді є так багато зеленої трави й великих скупчень води, що в них навіть можна повністю зануритись? – з придихом запитував дракон. 

– Так, там стільки всього цікавого! – відповідала я із видом знавця, ніби й не просиділа весь свій вік у маєтку. – Я звісно не все бачила і знаю, та колись точно все досліджу в найменших деталях!

Я підірвалася з місця, випрямила руку до неба, демонструючи свою готовність йти на нові пригоди.

– Це чудово, я б також хотів це все побачити… – він знову понурився.

– Слухай, а давай укладемо угоду. – Настав час спробувати те, заради чого я ходжу до місця своєї страти цілий тиждень по ночах. Я простягнула до нього вільну рук із словами: –  Я допоможу тобі побачити світ, а ти – допоможеш мені. Мені всього-на-всього потрібно знайти одну людину.  

Він недовірливо зробив крок назад. Поки ще не відмовився, потрібно діяти швидко!

Я доторкнулася до його лапи. Мить – і переді мною знову стоїть привабливий юнак. Він вже не виглядав як раніше хворобливо худим, його щічки були рум’яними, а погляд не таким здивованим. І, хвала Всемилостивому, він не втік одразу.

– Але ж якщо вона дізнається, в мене будуть проблеми… 

– Вона? Твоя мама? А вона бачила тебе в такому обличчі? – він похитав головою, що ні. – Ну ось, бачиш, все чудово. Я буду тебе тримати за руку весь час і тоді вона нічого не запідозрить.

Луціано застиг, начебто обмірковуючи мої слова, та доки не отямився, я, міцно тримаючи його за руку, повела до виходу з печери. Коли я сюди їхала, то помітила одну надзвичайну річ, що без сумнівів змусить його погодитися.

Біля виходу з печери, він було хотів втекти назад всередину, бо боявся, що там стоїть сторожа, яка негайно побіжить доповідати його “матері”. Я ще сильніше стисла його долонь та потягнула за собою. Впевнена, там нікого немає.

– Поглянь наверх, – промовила я, коли ми стояли за 5 кроків від зловісної домівки бідолаги. 

На безкрайньому темно синьому тлі розкинулись сотні тисяч зірок, що виблискували наче смарагди. Точнісінько як його очі, в яких від захвату можна потонути. 

Луціано мовчав. Він дивився на небо, ніби запам’ятовуючи розташування кожної зірки. Він підняв руку в спробі зловити хоча б одну з них, та навіть зазнавши невдачі, не засмутився. Я побачила по його виразу обличчя – захоплення та бажання залишити печеру стало більше.