7

– Чи так важливі причини чому я це роблю? – розкривати карти поки не потрібно, хтозна чим це потім обернеться. – А твоє лігво.. Я знайшла його випадково, стежачи за тим, хто, як виявилося, прийшов тебе вбити.

– Тоді чому ти продовжуєш ходити сюди, як до себе додому? – він влаштувався зручно, звернувшись калачиком. – Невже не боїшся? Люди ззовні завжди говорили, що їм страшно так близько стояти біля печери, хоча вони й ніколи не бачили мене.

Я сіла поряд, не дуже переймаючись про те, що можу забруднити сукню.

– Не боюсь. Ти ж мене не з’їв при першій можливості та й, гадаю, що від ласощів ти не хочеш відмовлятися так швидко. – Згадка про їжу не пройшла повз нього, драконячий хвіст почав тихо бити у тільки йому відомий такт по землі. – А ходжу сюди, тому що ти цікавий. Не кожен може навідувати такого величного дракона, коли йому заманеться.

– Твоя правда, я величний дракон, – у його голосі пролунала неабияка радість, він гордівливо випнув груди. Лестощі завжди працюють і не важливо – дракон це чи людина.

– До речі, люди назовні? Я нікого там не бачила.

Дивно це, звісно. Сиджу й базікаю зі своїм катом. Хоча він про це не знає… Мабуть, ніколи й не дізнається… Втім, мене тішить, що я не божевільна, а перед смертю я справді чула його вибачення. Якщо так подумати, то він не хотів мене вбивати? Думаю, мені вдасться його переконати не робити цього в майбутньому.

– Правда, я не чув їх після того як прийшов той недоумок. Шкода, їхні розмови були хоч якоюсь розвагою… Але з тобою цікавіше. Та ситніше, – звір вдоволено чи то прогарчав, чи то промурчав. 

– Слухай, а як тебе звати? – не культурно розмовляти з кимось, не знаючи їхнього імені. – Я ось – Тереза. Тереза Родрігез, до ваших послуг. – За правилами етикету я присіла в кніксені.

– Луціано… – він понуро опустив погляд. – Вона називає мене Луціано...

***

Сторожів, про яких говорив Луціано, я знайшла в кущах, неподалік від входу в лігво. Мертвими. З ювелірно перерізаними шиями. Видно, агент постарався та їхня смерть була швидкою. Ця картина змусила мене відбігти до сусідніх кущів зі рвотними поривами. Ще ніколи не бачила небіжчиків так близько. Вдома на них може чекати родина, друзі... Жорстока доля вирішила інакше, на жаль.

Ця картина нагадала мені про хруст власних кісток, звістку про смерть батька… Ні! Я зроблю все можливе, щоб уникнути такої ж участі.

***

Сьогодні був продуктивний день. Хоча б трохи, але Луціано говорив. Однаково, пройшов вже тиждень. За двадцять одну добу на мене чекає смерть. Звісно, я вже багато чого змінила, проте чи допоможе це уникнути доленосного балу? 

До маєтку залишалося всього нічого. Ось я вже бачу дах з-за пагорбу. Мені неймовірно хотілося спати. Ще трохи й буду лежати в зручному ліжечку, бачити солодкі сни про пригоди пані Люпен. Коли я востаннє, до речі, читала про неї книгу? Серйозно, з цими нічними прогулянками треба щось робити, скоро синці під очима не зможе заховати навіть найкраща моя косметика.

– Панно, невже ви забули про мене? – промовили точно над вухом!

Я підстрибнула від неочікуваності, як по моїй спині пробігли сотні мурах.

Позаду стояв агент, одягнений у нові речі та цілком здоровий, хай йому грець! Всемилостивий, я геть про нього забула. Ці дні були такими важкими, що часу катастрофічно не вистачало не те що книгу почитати, а навіть бодай перепочити. Забувати ж про потенційних союзників не найкращий варіант, тим паче в такий час. “Раджу вам якнайшвидше визначитися із союзниками…” – неприємний спогад змусив мене знову здригнутись. Я не маю права більше помилятися.

– Ти делікатніше повідомляти про свою присутність вмієш? – на риторичне питання він тільки знизив плечима. – Я якраз збиралась зайти до тебе завтра.

– Панно, вам потрібно навчитися брехати. – Клятий “Робін Гуд” радісно усміхнувся, завзято продовжуючи: – Все нормально, я готовий чекати на панні господарку хоч усе життя. Звідки ви повертаєтеся так пізно? – чоловік похилив голову набік, мов пес, який все ніяк не дочекається, коли його назвуть “гарним хлопчиком”.

– Від твого недавнього знайомого.

Його очі швидко збільшилися, нагадуючи два величезних блюдця.

– П-панно, це ж небезпечно! – чоловік обурено змахнув руками. Небезпечно? Ніби це для мене новина. – Я розумію, що ви надзвичайна людина, але все ж так ризикувати собою… Краще залишайтеся вдома, ваш батько подбає про це.

Я зупинилася. Пам’ятаю, як свого нав’язливого лицаря ставила на місце одна із моїх колишніх подруг під час нашої прогулянки в садку. Не найкращий приклад для наслідування, але й некерований агент-вбивця мені ні до чого.

– Повтори, що ти сказав.

Він зупинився позаду мене, я вирішила не обертатися. Подув сильний вітер і зашелестіло листя дерев. Місяць заховався поміж хмар. Опісля кілька секундної мовчанки, найманець наважився:

– Я думаю, що вам краще залишитися вдома, панно. Барон досить розумний чоловік і здатний подбати про-

– Знову.

Він збирався було підійти, але не став.

– Перепрошую?

– Повтори, що ти сказав знову.

– Я думаю… Панно? Ви ж не…

Сподіваюся, що не нароблю помилок через чималий гнів, що як літня пожежа стрімко розгортався всередині. Я показово гучно зітхнула.

– Це не те, що ти сказав раніше. – І обернулася до нього. – На коліна.

Для цього навіть не потрібно було використовувати мої сили. Агент послухався.

– Дай-но мені свій меч.

– Вибачте? – він непевно зиркнув на мене з-під лоба. – Дозвольте запитати: навіщо..?

– Ти ж хотів бути моїм лицарем, то чому б нам не провести офіційну церемонію отут, посеред лісу? – я холодно посміхнулася. – Хто може бути кращим свідком за Всемилостивого і матінки природи, врешті-решт?

Важке лезо відзеркалило мій впевнений погляд. Хмари розійшлися, дозволяючи місячному сяйву залити дорогу, якою ми йшли. Я здійняла меча над головою і як “...Аделаїда замахнулася старовинним клеймором, що їй вдалося поцупити в королеви ельфів, і щосили жбурнула лезо у свого нападника”. І лезо пролетіло мимо, поряд із шиєю, залишаючи по собі тонкий поріз.