6

На вулиці, куди мене провів дворецький, стояла білосніжна карета з червоною емблемою храму. Розкішна і проста водночас вона наче світилася, особливо вирізняючись поміж зелені нашого маєтку.

Біля самого транспорту непорушно стовбичили дві маленьких постави у вже звичних мені червоних накидках, їхні обличчя були заховані за додатковими шматками тканини, що трималися на металевих обручах, прикріплених до волосся. Побачивши мене, вони схилили голову в знак привітання і заговорили обидвоє водночас:

– Кардинал Вествуд запитує як проходить процес прощі і чи пані задоволені послугами храму.

Дивно, це були жіночі голоси. Хіба у храм Всемилостивого у служителі беруть не тільки чоловіків? Ще й такі молоді, судячи з голосу їм років так по дванадцять, чи що...

Я ще раз оглянула їх і з неабияким острахом завмерла – на тканині, що закривала їхні обличчя і частково шию, відбила мені прямісенько в очі ранкове проміння металева прикраса із символом схожим на той, який я побачила на кареті.

Він неодноразово траплявся мені й до цього: викарбуваний на таці для пожертв, вирізьблений на одвірках дверей, захований поряд із іншими символами на фресці храму, обережно викладений мозаїкою на вході до святилища Всемилостивого та, що найдивніше, при вході в печеру… Дракон, який пожирає свій хвіст – уроборос.

– Пані Терезо? – в унісон запитали дві постаті та поглянули одна на одну. – То ви йдете?

– Га? А… Так, звісно.

Поки я обдумувала значення кільцеподібної рептилії та згадувала в яких книжках вона описується, дві служительки запросили мене до храму на прохання кардинала. Що ж, однаково мені туди потрібно. Це гарний шанс, щоб дізнатися про деякі речі.

***

– Пані Терезо, як ваші успіхи у сповідуванні гріхів? 

Кардинал за всіма правилами етикету, навчений наче син дворянської родини, пив чай і нервував мене своєю розважливою поведінкою. Якби нас побачив хтось сторонній, то точно подумав би, буцім ми давні друзі, що коли-не-коли збираються попити чай, аби перемити кістки всім знайомим. Ця дружба, чесно кажучи, виходить мені у чималу копієчку – я скоро буду банкрутом, якщо продовжу жертвувати так часто гроші храму.

Інсен привів мене сюди, до приймальних покоїв шановного, після того як я простояла з пів години на колінах, роблячи вигляд, що молюся. Ця їхня так звана проща насправді може виявитися радше проблемою, аніж рятівним кругом.

– Все чудово, – збрехала я. – Дякую, що цікавитесь.

Минулого разу я виставила себе не в найкращому світлі, не можна більше так помилятися. Не у випадку із цим лисом.

– Радий чути. Сподіваюся, що кортеж, який я сьогодні відправив до вас, був не занадто раптовим?

– Що ви! Зовсім ні, просто… – продовжила підігрувати я. – Я була б рада попередньо отримати повідомлення про такі речі.

– Якщо таке бажання панні. – Він додав до своєї чашки чаю цукру. – Храм Всемилостивого турбується про всіх дітей, а паче про таких як ви, що тільки недавно навернулися до віри і усвідомили, як марно витрачали свій час раніше на усілякі світські забавки.

Чарівно, тепер цей чоловік мене просто ображає! Він знову додав цукру до чаю, яка вже це ложка?

– Ви абсолютно праві, отче. – Я насилу видавила з себе усмішку. Ще трохи, Терезо, тримай себе в руках.

– То ви не проти, якщо Лілея з Мімозою за вами приїжджатимуть? Ви сподобалися дівчатам.

– Ви про двох служительок, які супроводжували мене?

Кардинал кивнув головою в мою сторону і я обернулася – позаду, мов привиди, так само непорушно стовбичили дві постаті в накидках із захованими за тканиною обличчями. Вествуд помітив мою розгубленість:

– Мімоза з Лілеєю особливий випадок – вони підпорядковуються безпосередньо мені, а не храму. – Чоловік посміхнувся і стиха додав: – Тож з ними ваші секрети у безпеці.

Я підсвідомо напружилася. Які секрети? Він ж не може знати про мої сили, чи не так? Невже це через попередню нашу зустріч?

– Хоча які секрети можуть бути у найскромнішої пані у всьому королівстві?

– Зовсім не розумію до чого ви ведете…

Кардинал Вествуд мигцем зиркнув на мене, на його обличчі проступив вираз зневаги. Мені стало некомфортно.

– Жартую, пані.

Моя ложка дзвінко впала на мармур, кілька разів підстрибнувши та відлетівши від мене на неабияку відстань. Вона зупинилася біля вже знайомого зображення дракона, що пожирав свій хвіст. Кардинал усміхнувся і підвівся, щоб підібрати столове приладдя, яке я зронила. Жартує…

Він поклав ложку поряд з моєю чашкою і завмер, не відірвавши від тої руки. Кардинал стояв поряд, в кількох сантиметрах від мене. Я забула як дихати. Повітря немов поважчало.

– Панно, ми – не вороги. – Я не наважилася повернутися до нього. Вествуд говорив тихо, майже пошепки: – Раджу вам якнайшвидше визначитися із союзниками. Тим паче, що вам скоро знадобиться моя допомога.

Допомога? Я б радше ніколи його не зустрічала. Холодний тон голосу кардинала повернув мене до реальності, немов зануривши у студену воду обличчям. Я не в книзі і я далеко не схожа на Аделаїду Люпен, свою улюблену героїню. Щоб вона зробила у такому випадку? Напевне, пані Люпен би сильно зареготала та відповіла щось розумне, викриваючи плани ворога. Але я – не вона. у мене немає прихованої карти у рукаві і я геть не розумію як працює цей храм та що означають вічно повторювані символи уроборосу, дракона, складені мозаїкою очі якого на підлозі наче знущаються з мене.

Кардинал прибрав руку від ложки – точно, я маю щось відповісти:

– Сподіваюся, до такого не дійде.

– Справді? Що ж, я теж. Втім, наостанок бодай прислухайтеся до моєї поради. – Він нахилився до мене ближче і на вухо коротко промовив: – Ви надто сильно видаєте себе.

Невже..!

Кардинал Вествуд за кілька секунд вже сидів навпроти мене, допиваючи чай, наче нічого не трапилося.

***