4

Перший крок в печеру змусив мене поринути в недалеке минуле. Через тіні, що створював вогонь свічок, які в свою чергу повертали мої спогади про попереднє життя, моя підсвідомість не те що кричала бігти – вона верещала. Так, Терезо, тримай себе в руках. І на ногах. Відступати не можна.

Перші п’ять кроків я зробила так, начебто до ніг були прикуті важкі кайдани, поки з печери не пролунав крик, що моментально позбувся від них і змусив мене якнайшвидше бігти.

Картина маслом: агент батька у напівсидячому положенні з мечем у лівій руці та дракон, який ось-ось його проковтне. 

– Зупинися! – Всемилостивий, що ж я роблю? 

Дві пари очей подивилися на мене, ніби на самогубцю, якою я й до того почувалась. Агент різко втратив свідомість, а дракон, точно знайшовши нову забавку, почав наближатись.

– Е-е… Дракончику? Може поговоримо? – надія на те, що моя пам'ять не підвела й це він просив вибачення, перед тим як мене зжерти, вщухала з кожною секундою.

Рептилія підходила все ближче й ближче. Я завмерла, витягнувши одну руку вперед, тільки одним розплющеним оком спостерігаючи за ним.

Він наближався повільно й у мить, коли я, врешті-решт, заплющила очі, підніс голову до моєї руки… і притулився до неї!

Яскраве світло засяяло так, наче це в печері настав ранок, з'явившись просто нізвідки. Запала мертва тиша.

Секунда – розплющую очі. Дві – бачу перед собою юнака. Три – бачу перед собою голого юнака!

Він був настільки худим, що по його тілу можна було б вивчати анатомію наживо без допомоги скелетів та трупів. Його волосся розтріпалось у всі боки, заховавши за собою два яскравих смарагди. Два надзвичайно красивих смарагди обрамленими довгими віями… Ось тільки ці очі дивились на мене з таким переляком, буцім я вбила його родину.

Мить – він відривається від руки, знову перетворюючись на дракона, та ховається в нетрах печери.

Ох, матінко, що це була за чортівня?

Зі сторони печери почувся здавлений стогін, нагадуючи мені про агента.

Він весь у крові. Не можна залишати незнайомця тут, інакше ще трохи і йому прийде кінець.

Чому він такий тяжкий? З мене сім потів зійшло поки я грузила безпритомне тіло на коня. Дракон більш не показувався, та й не до нього мені було. Найголовніше зараз – зберегти життя людині.

***

Біля кабаку було так само голосно як і пару годин тому. Здавалося, що у пияк відкрилося друге дихання. Піти до цілителя для мене – занадто ризиковано, він може ще й розпатякати кому не треба.

Я закрила лице плащем так, щоб було видно тільки половину обличчя, і зайшла в будівлю. В ніс наче кувалдою вдарила симфонія неприємних запахів, проте зараз було не до цього. 

– Мені потрібна кімната на кілька днів і щоб ви подивилися за деким, аби той не відправився до Всемилостивого раніше часу.

Я поклала на стіл мішечок і бармен, побачивши золото всередині, кивнув, опісля наказуючи вести до абсолютного незнайомця без зайвих запитань.

Молодець хлопець, знає своє діло. Я відвела його до конюшні, де він з легкістю закинув агента на плече, після чого пішов на другий поверх. В кімнаті, настільки малій, що та більше нагадувала комірчину в маєтку, він почав оглядати найманця.

– Жити буде, – сухо, але по факту. – За пару днів приходьте, можливо, вже ходитиме. 

– Добре, дякую.

Все, що було мені потрібно, я почула, тому залишила кімнату. Скоро світає, потрібно вертатися додому.

***

– Але він чужинець! – пролунало на ціле приміщення. Всі розвернулися до джерела звуку, й коли винуватець помітив непотрібну увагу, він згорбився і продовжив пошепки.

До світанку залишалося ще зо дві години, а надворі прохолодно, тож перед поверненням до маєтку я вирішила зігрітися теплим напоєм. На непримітну постать в балахоні ніхто не звертав увагу, тому отримавши напій за рахунок закладу від того хлопчини, якому я відсипала чимало грошей, я присіла за столик біля стіни.

Чоловіки, які щойно кричали на весь заклад, а вже перешіптувались, сиділи поруч. Мимоволі я їх чула, не маючи жодного наміру підслуховувати. Але, все ж таки, ім'я мого батька з їхніх вуст пробудило в мені неабияку цікавість до розмови.

– Кажу ж, він – чужинець! І хоч найкращий у своїй справі, але йому прийдеться їхати на нашу землю! Чи варто нам так ризикувати?

Незначне сіпання капюшону видавало в них перевертнів. Чекайте-но, а це гарна ідея!

– Доброї ночі, шановні. – Я вирішила підсісти до них за столик і вони вмить замовчали. – Прошу вибачення за свої погані манери, проте я щойно почула ім'я свого партнера. 

Вони вже хотіли щось було відповісти, вочевидь нічого доброго, та впустити такий шанс я не могла:

– Хочу вам всього лише щиро порекомендувати його. Повірте, він людина слова й допоміг мені пережити крах власного бізнесу, а не кинув напризволяще. – Награно важко зітхнувши, я продовжила: – Якщо не можете наважитись, як і я у свій час, то повірте, краще барона Родрігеза ви не знайдете.

– А ви ким будете? – сказав на вигляд старший з них. – Як ми можемо бути впевнені у ваших словах?

Благо, батько розповідав мені про свої справи. Про себе я усміхнулася і з чималим завзяттям почала розповідь. Добре, що я нещодавно читала про пригоди Скарлет, неймовірної краси харизматичної вбивці, яка могла з легкістю заговорити зуби будь-кому(в моїй бібліотеці є повний цикл романів про неї, що складає з п'ятнадцять книжок).

Чого я їм тільки не намела, але все по правді. Їхні обличчя із кожним почутим досягненням мого батечки все більше прояснювалися. По завершенні розмови перевертні мені навіть подякували, хоч насправді це ще я маю кланятись їм в ноги, якщо все і справді вийде. 

Ми розпрощались на добрій ноті із іноземцями і я побігла щосили додому. Сонце з хвилини на хвилину мало ось-ось піднятися, тому потрібно було поспішати.