3

Чоловік на ймення Інсен, що як і всі служителі храму носив червону накидку, шустро провів мене до зали для пожертвувань і тінню зник за дверима. Я залишила кілька монет у глибокій таці посеред кімнати й вийшла, трохи похитуючись, до карети. На сьогодні з мене достатньо пригод.

Кучер, побачивши мене, відразу відчинив двері карети та якнайшвидше довіз мене до маєтку. Чи може то я трохи задрімала, тому поїздка здалася занадто короткою? 

Тільки-но ми під’їхали, я побачила багато охоронців, що метушилися по території довкола маєтку, нібито вони щось шукали. Лицарі помітили карету, кинули свою справу та збіглися до неї. З будинку вибіг ще й батько і, ледь тримаючись на ногах, дійшов до мене.

– Терезо, де ти була?! – почав кричати він. Здавалося, ще трохи й обличчя батька за кольором нічим не буде відрізнятися від буряку. – Хто тобі дозволив виходити, ми тебе стільки шукали?! Ти налякала мене! 

Біда, він ж не пам’ятає, що хоч і не з власної волі, але відпустив мене! Велика помилка, я обіцяла вирішити цю проблему, але геть забула!

– Батьку, рідненький мій, але ти ж сам дозволив мені поїхати! – перехопивши його руки, вирішила увімкнути акторську гру, хіба просто так більше половини з книжок, які я прочитала – жіночі романи? – Я знайшла в бібліотеці, що наш рід зробив так багато помилок у минулому! Тому й вирішила піти в храм. Священники сказали, що спокутати гріхи за один раз неможливо, тому прийдеться часто навідуватися до них. Ах, батьку, я буду робити це для нашого ж добробуту, будь ласка, не сердься на мене… – він різко побілів, на мить у його очах промайнув страх.

– Я дозволив?! Терезо, ти впевнена? – ми рушили неквапливо до маєтку, я стверджуючи кивнула. – До храму… Тоді чому на твоїй сукні кров? 

– Мені стало там зле, очевидно, гріхи роду справді великі, проте мені допомогли служителі. Після пожертви я одразу повернулася, татку, – він завжди пом'якшував від цього звернення. – Якщо ти не проти, мені потрібен відпочинок, поговоримо пізніше, гаразд?

Все ще спантеличений батько побажав приємного відпочинку, проте наголосив, що пізніше відбудеться серйозна розмова. Ну що ж, цього варто було очікувати. 

Як тільки голова торкнулась подушки, я думала, що миттєво засну через втому, але не вийшло. В думках все повторювалася сцена моєї загибелі, вістка про смерть батька та зрада подруг, які, як виявилося, ними й не були.

По щоці покотилася сльоза. Стало так гірко на душі… Не розумію, чому це все відбулося саме з нами? За що ми заслужили таке життя? Невже це справді за гріхи нашого роду? Чи просто збіг обставин? 

Спогади проходили вихором, сльози покотись дужче і я заснула неспокійним сном з думкою, що цього разу не допущу такої участі для нас із батьком.

***

Ранок зустрів мене головним болем та забороною виходити з кімнати. До батька приїхав важливий гість. Якщо моя пам'ять не зраджує, після нього він постійно ходив якийсь сумний, задуманий, навіть пару разів щось розбив від неуважності. Цікаво, про що вони тоді говорили?

План був простий – підслухати їхню розмову. Заодно перевірю, чи працює моя здібність, якщо мене побачить прислуга. Тихо підкравшись до сусідньої від кабінету кімнати, я швидко увійшла до неї і повільно зачинила двері. На щастя, ніхто мене не побачив і, сподіваюся, не почув. Я прихопила склянку зі своїх покоїв і, навпочіпки пересуваючись, піднесла її до стіни. Спочатку не виходило розібрати жодного слова, проте, прислухавшись, я змогла вихопити з розмови окремі слова..

– .. готуються її викрасти й згодувати дракону, – говорив незнайомий голос, з вираженою хрипотою, – в нас мало часу.

– Невже це скоро відбудеться... Потрібно посилити охорону! – вигукнув батько й одразу заговорив тихіше: – Можливо… дракона, – та він розмовляв так тихо, що я не могла розібрати половину слів. 

– … безумство, проте спробувати можна. Я відправлю найкращого бійця. Залишається тільки знайти його.

– Я знаю, де він. – Невже він про дракона? Звідки в нього взагалі ця інформація? – Якщо ваш підлеглий не впорається, будемо думати про інший план.

Я знаю, де дракон! Я радісно побігла до кімнати обдумувати, що ж робити далі, але по дорозі натрапила на злощасну Марлін! Вона вже збиралася було відкрити рота аби накричати на мене, та я її випередила, пошепки промовляючи: “Мовчи”. Жінка заклякла і її буцім затуманений погляд підказував, що моя здібність нікуди не зникла. Звелівши їй йти геть та щоб вона забула, що бачила мене, я зайшла до своєї кімнати.

Дивно, все працює, тоді чому вчора на тому покидьку не подіяло? Є якісь ліміти, чи може він сильніший за мене? В нього теж є якісь сили? Та й звідки взагалі взялася ця моя здібність? Питання, питання і знову питання. Але часу на них немає. Потрібно йти до дракона й перевірити мою безглузду теорію. 

Якщо вона правильна, в мене буде більше шансів вижити, а якщо ні… Подумаю про це пізніше. Жага жити спонукає мене на божевільні вчинки.

***

Під покровом ночі я вирушила в дорогу. Пробралась, якимось дивом, за територію маєтку та пішла до найближчого селища, щоб знайти або карету, або коня. Благо їздити верхи я навчилася ще з дитинства, врешті це відома розвага сучасних дворянських дівчат Магнолії. 

Шукати довго не довелося. В кабаку було повно пияк і один з них за невелику плату віддав мені свого коня. Вирішивши не втрачати часу, я щодуху рушила до гір, на захід. Там потрібно було знайти невелику стежку, яка вела прямо на вершину до входу в печеру, якщо вірити словам знайомого батька.

На небі майорів повний місяць, що освітлював мій шлях. Після години виснажливої прогулянки, кінь привів мене до тієї самої ненависної печери і приліг собі відпочити. Я сама була б не проти відпочити, але помітила привідкритий вхід і, затамувавши подих, підійшла до нього.