1

– Цей бал буде найкращим за останні сто років! – з придихом мріяла дівчина з настільки високо зібраним темний волоссям, що здавалось, якщо штурхнути її зачіску, то та впаде від власної ваги.

– І не кажи, подумати тільки! Король збирає всю молодь королівства Магнолія! – білявка підтримувала азарт першої, не забуваючи при цьому елегантно пити чай.

Бал… Ніколи там не була – батько не випускав мене далі нашого подвір’я. Він завжди казав, що так оберігає від усіх негод світу. Та куди там негоди, я навіть не маю уявлення, як виглядає село або місто! Тільки-но й можу чекати, що батько принесе якусь книгу, або подружки прийдуть на чаювання.

Деколи стає так сумно, що хочеться на місяць вити від нудьги. Втім, мені залишається тільки мріяти, як насправді виглядає світ за межами маєтку. Батько мій, барон Родрігез, пояснює свої заборони тим, що боїться за мій добробут, що в світі багато зловмисників та поганих речей. Тому він мене й тримає під довічно домашнім ув’язненням. Скільки б я не просила вийти – відповідь одна й та сама: “Ні, люба, там небезпечно. Краще давай я тобі нових книжок та суконь привезу, гаразд?”

Цікаво, а мого майбутнього чоловіка він також закриє в маєтку, де ми будемо удвох коротати час? Знаючи батька, він, певне, так і зробить.

– Ну то що, Терезо, йдеш з нами? – різко обірвали думки подружки. – Це ж така подія, ти просто не можеш це пропустити! – ніяк не могла заспокоїтись білявка.

– Ні, дівчата, ви ж знаєте, що батько не відпустить. Ніколи далі маєтку не дозволяв і кроку ступити, а зараз, думаєте, змилується й дозволить піти на бал? Сміх та й годі.

Леді замовчали й трохи понурились, поки одна радісно не вигукнула.

– Давай ми з ним поговоримо! Впевнена, він нас послухає. – Незважаючи на мій скептичний погляд, вони все одно почали базікати, обговорюючи, що ж такого вони йому скажуть.

Ну й нехай, вони знайшли собі розвагу, але я переконана, що результат буде негативний.

***

– Терезо, люба, швидко вдягайся! Барон Родрігез дозволив! – заверещали в один голос дівчата, вриваючись у мою кімнату та зносячи все на своєму шляху. Ох, немає на них учителя з етикету, в мить би стали по струнці рівно.

– Чекайте, тобто відпустив? Та бути такого не може… – отямившись, мене охопила паніка.

Що ж такого мало трапитися, щоб батько дійсно дозволив мені вийти за межі маєтку? 

– Ви нічого не сплутали? 

– Звичайно ж ні! – обурились в один голос подруги, та ще й злісно подивилися на мене. 

– Хутко одягайся й вирушаємо, в нас зовсім мало часу.

Все відбулось так швидко, що не було часу й подумати, вже не кажучи, щоб щось зробити. Вони скоро мене нарядили, причепурили та навіть не дали поглянути в дзеркало. Потім карета під крильцем, дорога, яку провела біля вікна, захоплюючись першим виїздом за межі дому, й ось я стою на балу посеред десятків людей у розкішних вбраннях. Від їхньої кількості почало паморочитись в голові, але дівчата тримали мене під руки, від гріха подалі.

Я за все життя не бачила стільки людей та ще й в одній залі. Серцебиття пришвидшилось і, якщо чесно, хотілося просто втекти та закритися в кімнаті з новенькою книгою, яку приніс батько. Але такий шанс мені випав вперше в житті, тому, переборовши страх і випивши келих шампанського, я взяла себе в руки. Наскільки це було можливо, звісно.

– Терезо, ти вмієш танцювати? – запитала одна з подруг. – Зараз почнуться танці, ти ж не будеш стояти просто в стороні?

– Вмію, батько мене навчив. – Хоча, очевидно, танцювати – вище моїх сил, краще я все-таки постою так, щоб дівчата не бачили.

Поки я придумувала, якби непомічено пройти до кутку, вся зала замовкла. 

Люди в юрбі зашепотіли одне до одного, перезираючись. Через кілька хвилин я зрозуміла чому.

На бал заявився його організатор власною персоною – король Карл ІІІ, а за ним і його свита. Виглядали вони дуже ефектно, як на перший погляд. Але коли придивитися, король більше нагадував пияку з віджертим пузом. Хоча навряд чи йому наважиться хтось це сказати.

– Шановні джентльмени та чарівні пані, радий вітати вас на цьому прийомі! – почав говорити Карл ІІІ, було так добре чути, ніби його голос підтримувався магією, щоб ніхто не пропустив бодай слова сказаного королем. – Маю за честь вам доповісти, що сьогодні буде обрана одна особа, щоб виконати благородну справу для цілого королівства Магнолія! Здається, всі знають, або колись чули від своїх дідусів та бабусь, про традицію кожні сто років віддавати дракону данину, заради блага й процвітання нашої країни..

Справді? Вперше чую... Що за маячня? Ви віддаєте людину драконові, а ми вам ще й подякувати за це маємо? Я озирнулася довкола, але, думаю, це тільки мені здалося дивним. 

– Так ось, час прийшов, сьогодні хтось з вас буде цим щасливим обранцем.

Всі в залі радісно загомоніли, ніби не розуміючи справжньої трагікомедії. Ні, дякую. Я вшиваюся звідси. Знаючи мою вдачу, краще поїду додому. Юрба наче спеціально зібралась в одну тісну купу, щоб загородити шлях відступу. Мене ледь не затоптали як жалюгідну мураху. Король щось продовжував говорити, натовп загомонів ще дужче, а я все намагалася вибратися.

– Тереза Родрігез! – пролунало за спиною так голосно, що я ледь не сховала голову в землю, як той кумедний птах з книги, що зветься страус. – Допоможіть щасливиці піднятись до мене. – Люди мов збожеволіли й хвилею почали штурхати мене вбік свити.

– Ні, ні, ні, це якась помилка, – почала я заперечувати, але вартові вже стояли по обидві руки та міцно мене тримали, перекриваючи всі шляхи до відступу. 

Що далі, то гірше: мене вивели із зали, запроторили до кімнати, де було чимало служниць, які, як і подруги, почали мене швидко перевдягати, причепурювати та підбирати прикраси. Ніхто з них ані слівця не промовив, хоча я кричала, як різана, повторюючи одне й те саме: “Це якась помилка!” Так ще і впхнули до карети із закритими вікнами. Точно на смерть.