13

- Мамочко, мамусю, рідненька моя, - з порогу палати кидаюся до своєї коханої людини, обіймаю її, цілую, і серце кров'ю обливається варто тільки допустити, що я могла її більше ніколи не побачити в цьому житті, а винною була б у всьому я і тільки я. - Вибач мені, будь ласка, я така ідіотка, така дурепа...

- Сонечко, ну ти чого, чому ти себе так ображаєш? Все ж гаразд, я жива живісінька, ще й тепер маю відпочинок, гріх скаржитися на такий розвиток подій, - мати намагається перевести все у жарт, показати цю ситуацію в райдужній обробці, але по її зовнішньому вигляду видно, що рідній ще доволі кепсько, і лікарі не дарма повідомили мене, що їй варто пару днів полежати у лікарні задля кращого контролю за її здоров'ям. Серце це не іграшки, тому тут потрібно око та око і професійна рука на всякий випадок. - А де малий?

- Він вдома, з мамою Ніки, - вона дуже сильно перепрошувала за те, що не змогла зранку відповісти, бо була зайнята своїми справами, а телефон був відімкнутий, але як тільки я попросила її про допомогу, то жінка без вагань вже через годину приїхала до Микити. Я не могла маринувати Рината Андрійовича цілий день своїми справами, тому як тільки він дізнався, що няня на сьогодні для мого сина є, то поїхав контролювати робочі моменти й запевнив мене, що прикриє мою відсутність на робочому місці. Сьогодні керівник став моїм особистим супергероєм, який проявився у справах, а не десь на екранах кінотеатрів. - Мамочко, вибач своїй дурепі, я справді не хотіла, щоб все так вийшло, просто...

Я не бачила сенсу грати в таємні ігри, ще й тим паче з моєю найріднішою людиною, тому як важко не було б повертатися до цієї вранішньої ситуації, яка привела матір у це не надто приємне місце, але замовчувати теж не варіант. Хоча вимовити це вголос набагато важче, ніж прокрутити в голові, що це варто зробити й переступити цю проблему. Так, я вже доросла людина, я мати маленької дитини, і варто брати на себе відповідальність за свої вчинки, але настільки ніяково та не приємно себе наразі відчуваю, що хочеться крізь землю провалитися, але не дивитися в очі матері, яка вклала в мене всю свою душу та любов. Виходить, що вона розчарувалася в мені, і це логічно, адже явно не таких речей рідна навчала мене і вкладала в мою тупувату голову.

- Я не сказала батькові ні слова, йому точно не потрібно про це знати, - ці слова матері й не погіршили мій стан, але і явно не покращили. З однієї сторони вона приховала від однієї з найрідніших їй людей таємницю, яка тепер об'єднувала мене з мамою ще сильніше, а з іншого боку вона вимовила це так строго та беземоційним тоном, що мені хотілося вивернутися навиворіт та представитися якоюсь зовсім іншою дівчиною.

- Дякую, матусю, я тобі безмежно вдячна, цього більше ніколи не повториться, - це виглядало обіцянкою, які я давала матері ще коли мені було років так десять-одинадцять, і певно це виглядало жалюгідно, але що ще я могла сказати в цій ситуації? Сором, іспанський сором я відчувала в цю мить...

- Я спитаю тільки одне - навіщо? Навіщо ти це зробила, адже ми з батьком завжди готові тобі допомогти всім чим можемо,  - я знала це, прекрасно усвідомлювала, тато з мамою вивернуть всі кишені та віддадуть мені й моєму синові останню копійку, тільки б нам було добре й ми відчували себе захищеними у цьому безжальному світі.

- Мені варто ставати самостійною, тож таким чином я вирішила почати своє вільне плавання в цьому житті. Я не знала, що все так повернеться..., - я говорила чистісіньку правду, не приховувала нічого від рідної. Я ж не взяла ці кредити на прикраси для себе красивої, ні, це було зроблено заради більш-менш нормального комфорту для нас з сином, більше для малого, бо я готова все заради нього зробити, щоб дитя було щасливе.

- А ти точно впевнена в тому, що саме з кредитів варто розпочинати це вільне плавання? - Навіть почувши цю фразу з вуст матері, те, як вона звучала, мені вже стало кепсько й прийшло усвідомлення того, що я зробила повну дурість, яка наразі вилазить боком. - Можливо потрібно подивитися на все під дещо іншим кутом? Поглянути на те, що робиться навколо тебе?

На це питання матері у мене не було відповіді, та і по факту це було риторичне питання, яке мало мій мозок направити на вірний шлях та проаналізувати все те, що зі мною відбувалося. Тільки от що саме мама мала на увазі, коли це говорила? Що вона бачить такого з позиції свого досвіду, чого не бачу я? Питання на тисячу, а відповідь на неї вартує цілого мільйона...

***

- Доброго ранку, Олю, як там твоя мама? - Такими словами зустрів мене Ринат Андрійович, як тільки я переступила поріг його кабінету на наступний день після того, як усвідомила, наскільки кепська донька я вийшла у своїх батьків. Мої надії були тільки на те, що робочі моменти якось зможуть відірвати мене від роздумів про плачевність ситуації, в яку я загнала свою матір, тому залишивши Микиту на маму Ніки, помчала на роботу. Тим паче мені варто було відпрацювати вчорашній день прогулів, бо хоч він і був вимушений у зв'язку з обставинами, які від мене не залежали, але функції покладені на мене ніхто не скасовував.

- Добрий ранок, Ринат Андрійович, їй вже набагато краще, але лікарі сказали полежати пару днів в лікарні, щоб не виникнуло рецидиву, - відрапортувала я мужику, бо ми все ж таки знаходилися на роботі, тому відносини між керівником та підлеглою мали зберігатися в межах норми. Як на мене, то ми з босом вже й так переступили ці червоні лінії пару разів, тому не варто з цього робити якусь звичку та входити в такий собі своєрідний смак від цього процесу.

- А ти як? Вже краще себе почуваєш? - При цьому почав допитливо дивитися на мене вишукуючи там певно відповіді на свої запитання. І я думаю він побачив там зовсім інше, ніж я сказала наступної миті.

- Так, все добре, я налаштована по бойовому, - і видавила з себе усмішку, як сік з лимона, тому що наразі ще насправді тільки налаштовувалася на робочий лад, відкидаючи на задній план наразі все те, що трапилося вчора. Це було надто важко зробити, але це було необхідно, адже пов'язувати роботу й особисті проблеми це погано, ніколи це до хорошого не призведе. Ще якщо й усвідомлювати, що ці гіркі роздуми ні до чого путнього не призведуть, адже сталося те, що сталося, виправити вже нічого не можна, потрібно робити висновки та рухатися далі.