Розділ 4. По той бік

У бібліотеці було тихо.

Не тією спокійною тишею, до якої звикаєш серед книжок, а якоюсь порожньою.

Наче після закриття звідси пішли не лише люди.

Сірий повільно пройшов між стелажами й озирнувся.

— І хто зник?

Діма переглядав папери, що лежали на стійці.

— Людмила. Працівниця бібліотеки.

— Скільки років?

— Сорок сім.

За стійкою стояла її напарниця — жінка приблизно того ж віку. Вона нервово перебирала зв’язку ключів і час від часу поглядала в бік дальнього залу.

Діма повернувся до неї.

— Розкажіть ще раз. Тільки по порядку.

Жінка кивнула.

— Ми працювали разом до вечора. Потім я пішла.

— О котрій?

— Десь близько сьомої.

— А Людмила?

— Залишилася. У нас інвентаризація. Ми вже кілька днів перевіряли старий фонд. Вона сказала, що закінчить ще кілька полиць і теж піде додому.

— І після цього ви її не бачили?

— Ні.

Діма щось занотував.

— Вранці хто прийшов першим?

— Я.

— Двері?

— Зачинені.

Сірий зупинився.

— На ключ?

— Так.

— Сліди злому?

— Ні.

— Інший вихід є?

Жінка похитала головою.

— Немає.

Діма підняв очі.

— Речі Людмили залишилися?

— Так. Сумка, куртка, телефон.

— Ключі?

Жінка на мить замовкла.

— Теж були всередині.

Сірий подивився на Діму.

— Зачинена бібліотека. Ключі всередині. Людини немає.

— Саме так, — тихо відповіла жінка.

Діма закрив блокнот.

— Покажіть, де вона працювала.

Вона провела їх до дальнього залу.

Там стояло кілька старих столів, коробки з книжками, картотеки й високі стелажі.

На одному зі столів залишилася чашка з засохлою кавою.

Поруч лежав телефон.

— Тут, — сказала жінка. — Вона працювала тут.

Сірий оглянув коробки.

— Що саме вона перевіряла?

— Старий фонд.

— Ви знаєте, що було в цих коробках?

— Не все. Я ж пішла раніше.

— Тобто те, що Людмила знайшла після сьомої, ви не бачили?

— Ні.

Діма кивнув.

— Добре. Почекайте біля входу. Якщо щось знадобиться — покличемо.

Жінка не заперечувала.

Коли її кроки стихли в коридорі, Сірий повернувся до Діми.

— Ну?

Діма натягнув рукавички.

— Працюємо.

— Що шукаємо?

— Якби знав, було б простіше.

— Твоя улюблена відповідь.

Сірий узявся за коробки.

Діма сів за стіл Людмили й почав переглядати документи.

Звичайна інвентаризація.

Назва книги.

Інвентарний номер.

Номер полиці.

Сторінка за сторінкою.

Нічого дивного.

Діма вже хотів відкласти черговий аркуш, коли зупинився.

Провів пальцем по рядках.

«Історія Закарпаття» — №1842 — полиця 7.

«Народні перекази» — №1843 — полиця 7.

«Старі церковні записи» — №1844 — полиця 8.

Наступний рядок був порожнім.

А далі:

№1846.

№1847.

№1848.

Діма повернув аркуш ближче.

— Сірий.

— Що?

— Іди сюди.

Сірий підійшов.

— Знайшов?

Діма показав на список.

Сірий нахилився.

— Тисяча вісімсот сорок п’ятий.

— Ага.

— Пропущений.

— Ага.

Сірий подивився на нього.

— Ти сьогодні дуже балакучий.

Діма перегорнув кілька сторінок назад.

Потім уперед.

Нумерація всюди йшла послідовно.

— Може, помилилася? — запитав Сірий.

— Може.

— Але ти так не думаєш.

— Не думаю.

Сірий знову глянув на порожній рядок.

— Назви немає.

— Немає.

— Полиці теж.

— Теж.

— Тобто ми навіть не знаємо, що шукаємо.

Діма підвівся.

— Почнемо із сьомої та восьмої полиць.

— Звісно.

Вони перевірили обидві.

Потім ще раз.

Звіряли кожну книгу з документами.

№1844 був на місці.

№1846 теж.

Між ними — нічого.

Перевірили коробки.

Шафи.

Підсобку.

Картотеки.

Стіл Людмили.

Сірий навіть посвітив телефоном за стелажі.

Нічого.

Через дві години він повернувся до столу й кинув рукавички.

— Все.

— Упевнений?

— Якщо номер 1845 не навчився ходити — упевнений.

Сірий помовчав.

— Хоча після моргу це вже не аргумент.

Діма ще раз подивився на порожній рядок.

— Збираємося.

— І все?

— А що ти пропонуєш?

— Людмила зникла. Щось із номером 1845 теж зникло.

— Ми не знаємо, чи там взагалі щось було.

Сірий ткнув пальцем у документ.

— Але номер пропущений.

— Саме це й запишемо.

— Оце буде звіт. «Приїхали. Нічого не знайшли. До побачення».

Діма зняв рукавички.

— Не кожен виклик закінчується контейнером.

Сірий глянув на порожній чорний ящик.

— Мені більше подобається, коли закінчується.

На вулиці вже сутеніло.

Сірий поставив контейнер у багажник і зачинив кришку.

— Ну хоча б на сьогодні все.

Телефон Діми задзвонив.

Сірий завмер.

Повільно повернув голову.

— Навіть не кажи.

Діма глянув на екран.

— Степанич.

— Я ж просив.

Діма відповів.

— Так.

Кілька секунд слухав мовчки.

— Коли почалося?

Пауза.

— Щоночі?

Сірий перестав усміхатися.

— Люди виходили?

Ще одна пауза.

— Зрозумів. Виїжджаємо.

Діма завершив виклик.

— Ну? — запитав Сірий.

— Ужок.

— Це що?

— Село.

— І що там?

Діма сховав телефон.

— Люди ночами чують голоси.

Сірий мовчав кілька секунд.

Після радіо слово «голоси» йому особливо не подобалося.

— Які?

— Різні. Знайомих. Родичів.

— Живих?

Діма відчинив двері машини.

— Не всіх.

Сірий важко зітхнув.

— Ми хоча б поїмо?

— По дорозі.

— Ну тоді поїхали слухати мертвих.

До Ужка вони дісталися вже вночі.